Стою сама. Зіниці впускають крихкі проблиски майбутньої грози. Мокрої як я з думками про тебе. Моє тіло хворобливо посилає мені сигнали про допомогу. Нікого більше не треба, крім тебе. Чому ти такий прісний? Стою. Слухаю, слухаю гул машин, рахую кроки людей, секунди. Мене проймає жар, тремтять руки, збивається дихання. Я відверто тебе хочу.
Та ти як хліб у піст. Ти недосяжний. Ти не мій. Ти- Його. Якби довелось чекати вічність, аби побачити Тебе наді мною зіпрілого і неконтрольованого, я готова. Твої зап"ястя, спина, живіт, очі- це все мене доводить до сказу. Я ж себе не пускаю зайвий раз торкнутись до Тебе. Бо Ти- мені дарунок- я Тобі тимчасова пристань. Між нами пекуча близкість і страшна відстань
