Від цих думок наснився сон мені,
Немов душа звільнилася від тіла.
Сховавшись в міражах від сірих днів,
Крізь хмари на Парнас вона летіла.
Плоди там, – кажуть мудрі, – не ростуть,
А тільки квіти з диво-ароматом.
Поезії ж-бо безкорисна суть,
Її жерці без золота багаті.
І думала душа – на тій горі
Стражденну музу випустить на волю!
Але в раю буяв повсюди гріх,
Від бур’янів стояв отруйний сморід.
Куди поділась істина краси,
І обрані митці, що гідні лаврів?
Затьмарили Парнас лихі часи,
Бо кояться на нім недобрі справи!
І сіють нині там, і вправно жнуть,
Впрягли в орало бідного Пегаса,
Як урожай, мистецтво продають,
Бездарністю і злом годують маси.
Там замість муз – розпусниці нагі,
А замість Феба – напівбог фальшивий.
І п’ють там не хмільний нектар богів –
Дешеві вина і огидне пиво!
Уже спускався вечір на Парнас,
Робітники і діви безсоромні
Збирались біля «Феба» – оргій час!
У келихах іскрилася гріховність.
І плеснув у долоні бог мистецтв,
Умить з’явилось мавп веселе стадо.
Він усміхнувсь, як люблячий отець,
І лаврами вінчати став громаду.
І жодну з мавп вінком не обділив,
А їх приперла сила, ще й силенна!
І всі майстри у спогляданні див…
Видовищем ганьби зайняли сцену.
У німоті душилися слова –
Душа моя у розуму питала –
Де справжній бог? Де істинні дива?
А може, люди і його продали…
Браво, Лілю! Моє шанування! Продовження - СУПЕРОВЕ! Так же цікаво, що то буде далі. МОЛОДЕЦЬ!!! 
