Із мого сну Парнас раптово зник,
Рожева Еос усміхнулась мило.
Мотивами небесної струни
В душі спросоння муза лопотіла.
«Капризна музо, – мовила душа, –
Коли не доля на Парнасі жити,
Божественний Олімп – для тебе шанс,
Ти юна і краса твоя неспита.
Навіщо нам обом турботи ці?
Тебе, як скарб, богам я подарую.
Віднині весели своїх творців,
А я не буду мучитися всує».
І вмить у сні моїм постав Олімп
У шатах стародавньої діброви.
Ранкові небеса пронизав грім,
Стулили хмари враз сердиті брови.
Це сам Юпітер, нині злий, мабуть.
Та де ж його палац – усе в руїнах!
Повзучі гади сад богів гризуть,
І мохом поросли старезні стіни.
За стінами всю ніч шумів бенкет,
Столи ламались від облуд всіляких.
Там жадібно ковтали все бридке,
До ранку ж утомилися пияки.
І скрізь лежали биті черепки,
Боги з похмілля дулись і стогнали.
Забави в них огидніші людських!
Такі отут краса і досконалість!
Душа немов застигла, приросла
Корінням жаху до свого видіння.
І гласом нерозгаданих послань
Віщують лихо мервоокі тіні.
Озвався хтось: «Ми зовсім не боги,
А зборище п’яниць і дармоїдів.
В наш ниций рай приходимо з могил,
Бо шлях життя страшніший від Аїду.
Боги тепер у мармурі живуть,
А музи в душах віднайшли розплату.
Твоя ж отут скінчиться смертю путь,
Бо забагато ти хотіла знати!»