|
Короткі зустрічі, приховане кохання,
Ти мій лише на лічені хвилини,
А потім знову сльози розставання –
Ти йдеш до сина і законної дружини.
Ти йдеш і не прощаєшся зі мною,
Лише махнеш привітно головою,
А я зариюсь у холодну постіль,
В якій недавно грілась ще з тобою.
В твоїм житті я лише дуга скрипка,
Хоч знаю – ти мене кохаєш,
Даруєш квіти, ніжність, поцілунки,
Та мало часу ти для мене маєш.
Що вдієш, серцю не накажеш,
На долю я не нарікаю,
Нехай балакають сусіди.
Хоч грішно, але я кохаю.
Кохання мені очі засліпило,
З тобою я пізнала земний рай.
Але ніколи поміж нами не стояло
Болюче й гостре “Вибирай”.
Забула я про сором і про совість,
Не думала я про твою родину,
Лиш одна думка в голові крутилась:
“Ти тільки мій у цю п’янку хвилину.”
Та доля брудний жарт зіграла,
Мабуть, засуджуючи нас,
Адже я в школі працювала,
Дітей учила – перший клас.
На першій парті біля мого столу
Сидить маля – дитя весни,
Русявий чубчик і блакитні очі,
Але чомусь завжди сумний.
Ми якось вдвох у класі залишились,
І я спитала: Хлопчику, скажи,
Чому усі сміються діти,
А ти весь час сидиш сумний?“
І, опустивши голову, дитина
Сказала тихо: “Вчителько, скажіть,
Чом негаразди у моїй родині,
Щоб мама з татом помирились, що робить?”
Його долоньки взявши в свої руки,
В блакить очей дитячих зазирнула,
Які важкі в ту мить пізнала муки,
О Господи, усе я зрозуміла.
У нього твої очі і вуста.
І прізвище, а я не помічала.
Цей хлопчик – був твій син...
І я один з ним на один.
Враз серце ніби зупинилось,
Скотилося на щоки дві сльози,
Як божевільна шепотіла:
“Прости мене, мій хлопчику, прости.”
Сьогодні знов важке чекання.
Від хвилювання я сиджу й курю,
Я в жертву принесу своє кохання,
Але сім’ю не розіб’ю.
Вже за дверима чути кроки,
Тобі я двері відчиню,
Уся тремчу, підкошуються ноги,
Але раз вирішила, то зроблю.
- Пробач, сьогодні запізнився, -
Ти винувато бурмотів, -
Дружина захворіла, сина
Самого залишати не хотів.
- Любий, з тобою добре, але твоя сім’я...
Ти ж мучиш всіх: мене, сина, дружину,
То ж я викреслюю тебе з свого життя
Прямо тут, у цю хвилину.
Тобі нічого більше не сказала,
Тільки дверима сильно “бах”.
Душею й тілом розуміла –
Була надто різка в словах.
Та може це тільки на краще,
І ти зненавидиш мене,
З мого життя підеш назавжди,
Тебе ніщо вже не верне.
Іще твій подих чути за дверима.
Варто лиш двері відчинити,
На шию кинутись, прошепотіти:
- Без тебе я не зможу жити!
Але як же тоді хлоп’ятко,
Що відкрило мені свою душу,
Я не зраджу твого сина, нізащо,
Повернути йому спокій мушу.
Мені важко і хочеться плакать,
Але зроблений перший крок.
Не кохайте жонатих, дівчата,
Це найважчий життєвий урок.
20.01.1999
фото з Інтернету
http://obozrevatel.com/crime/08136-v-zhitomire-uchite..
ID:
442446
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.08.2013 10:12:22
© дата внесення змiн: 10.08.2013 10:14:04
автор: Наталька МНС
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це було завжди моє кредо - ніколи не зустрічатися з жонатими. Тому ніколи не мала проблем. Та нікого не засуджую. Але розплата завжди наступає. Ви підняли актуальну тему.
5 
дякую
