Кажуть: вона буває чорна й біла ,
Одна жорстока, інша, мов свята.
Та кожна з них терзає людське тіло
І тягне душу в темні болота.
Їй визначати вік ніхто не брався –
Вона в літах і ніби й молода.
До неї так ніхто й не залицявся ,
Мабуть тому і суть її брудна.
Живе собі жаринкою палкою
Ледь блимає із-за людських чеснот,
Спалахуючи по̀смішкою злою,
Якщо комусь не вдався поворот.
У пристрасті лютують її очі,
Якщо у когось краще щось і більше
Роззявить пащу й рясно слиноточить,
І закликає біди щонайгірші.
Глуха до святості найкращих почуттів,
Їх підло нищить, хоч і тишком –нишком,
Гріха тяжкого не вбачає в тім
І догризає , мов голодний кришку.
Комусь кохання розіб’є ущент,
Когось під камінь зажене могильний,
А хтось втрачає все в один момент,
Хоча, здавалось, був він семижильним.
Благословляє всіх: кого на сльози,
Когось на кров, когось на забуття.
Комусь улітку припече морозом,
А в когось хитро виманить життя.
Когось за грати селить просто так,
У когось владу забере чи гроші,
Комусь ярлик учепить, а чи знак,
А то̀му жару всипле у калоші.
Але погодьтесь –в цьому є плюси,
Коли кати гризуться між собою.
Якщо колись хтось і спалив мости,
То в радість плисти чистою водою.
Відкрити очі (теж бува резон)
На те, що було вкрите пеленою.
Когось підніме на високий трон
Посеред крові, що взялась піно̀ю.
Багряний жах і світська позолота,
Шалений біль і радість гомінка,
Трухлявий тин і ковані ворота,
Тужливий плач і музика дзвінка.
П’янкі контрасти заплітає в долі.
Руйнує, нищить... Створює, вершѝть...
Її не треба десь шукати в полі.
Вона –це заздрість – в кожному сидить.
!
