А потім я дивилась на зорю
І слухала, як дім мовчить злорадно,
І думала, що я тепер не вмру
Від жодного освідчення чи зради.
Котилась небом місяця діжа,
І зойкав зрідка птах, неначе з болю.
Я думала, що вже моя душа
Така якась, як неполите поле.
Піти й мені…
куди мені піти?
Як вишептати цю свинцеву втому?
Колючий жах нічної самоти
Нечутно віяв у чужому домі.
Минала ніч. Гудів кудись літак.
Росою пахла темінь глибочезна.
Я знала - вранці все буде не так,
Нічні страхи відступляться і щезнуть,
І навіть шкода стане цю мару,
Що схлипує у хащах винограду,
І відчуття, що я уже не вмру
Від жодного освідчення чи зради…
І знову такі щемні рядки... Так, з часом все сприймається якось по-іншому: і освідчення, і зради. Мабуть, тому, що з літами людина дорослішає і мудрішає... Чуттєва і жіночна у Вас лірика.
Так, з часом все сприймається якось по-іншому: і освідчення, і зради. Мабуть, тому, що з літами людина дорослішає і мудрішає... Чуттєва і жіночна у Вас лірика. 
Сприймаю Ваш відгук як запрошення на каву! 
