А потім уже, коли зорі щезати мусіли,
І гасла прозоро сполоханих слів луна,
Повільно прийшла ще не чувана тиха музика,
Повільно прийшла і навік роз’єднала нас.
А човен пливе, і до берега хвиля лащиться,
І вічна ріка десь у вічність собі тече,
І тільки ніколи, ніколи вже не заплачеться
Від щирої ніжності тихих твоїх очей.
Чого мені завжди бракує тієї мужності,
Що греблі руйнує,
Зриває старі мости?
Лунає-лунає-лунає повільна музика,
Повільно-повільно-повільно щезаєш ти.
Світлішає місяць, неначе печать підроблена,
І тане… і тане… і тане… і вже й нема…
Гойдається човен, самотній, напівзатоплений,
І обрис його поглинає густий туман.
Все далі і далі від нашого того березня,
Де вже не важливі ні кривда, ні біль, ні жаль.
Хіба що хатинка на дуже високім березі ,
Неначе покинутий кимось старий рояль.