Чорний килим-доріжка, вистелений у коридорі, довжиною наче у десятки кілометрів. Я йшов і не розумів, куди і навіщо. Ніде не було жодного натяку на якийсь мінімальний предмет, а тим паче на якусь людину. І тут нізвідки з'явився Браян.
– Здоровенькі були, – якось аж занадто жваво він привітався, – як ся маєш?
– Я.. нормально! Де я?
– Ти пам'ятаєш нашу останню зустріч? Ти погодився на пропозицію, аби втрапити СЮДИ. Я щойно бачився з Ісусом Боговичем, і Він сказав, що на тебе чекає несподіванка. Ти ж дуже хотів з Ірою побачитись, так? Вона чекає на тебе! Але.. Вона в Чистилищі,а ми зараз – у Пеклі. Для того, аби ти міг потрапити в Рай, потрібно пройти кількість випробувань, яка дорівнює твоєму віку. В твоєму випадку це тридцять п'ять. Поки що сказати їх точну кількість,аби втрапити конкретно в Чистилище я не можу. Зараз тобі потрібно прочитати це, – він простягнув мені аркуш паперу, – і підписати, – а тепер простягнув ручку.
– Що це?.. Договір, – прочитав я червоні літери на пожовклому папері. Не читаючи, підписав. Браян здивовано подивився на мене і промовив:
– А не страшно, що там може бути щось таке, що тобі не підійде? Ну, наприклад, що тобі потрібно бути горіти в Пеклі чотирнадцять років,аби втрапити в Чистилище? Ех, люди.. Ви такі.. Люди!.. – Браян хитав головою, що мало б означати, що я абсолютно розуму не маю. – Сміливий ти, Вольфі. Ну гаразд, віддай, раз вже підписав. Чи прочитаєш?
– Не буду читати. Тримай цей договір. Що мені потрібно робити?
– Йди прямо, а там поверни наліво. Там на тебе чекають, – сказав Браян з усмішкою на губах. І зник. Усмішка ця була.. Підступна якась, чи що. Це була ПОСМІШКА, насмішка, якщо вам завгодно. Це було те, що часто сплутують з добродушною усмішкою..
Я йшов коридором, а потім, за вказівкою янгола, повернув наліво. Там стояла висока темноволоса дівчина у червоній атласній сукні. Вона нічого не говорила, простягнула лиш руку, і повела мене кудись вглиб...
Очевидно, я втратив свідомість. Ми були у величезній вогняно-червоній приймальні з величезною кількістю людей, столів, стелажів з картками, як у реєстратурах поліклініки,дивними предметами інтер'єру – замість звичайних квітів у вазах чи вазонів, як у звичайних приймальнях, там були такі, що дмухали вогнем. Такі собі рослино-дракони. Я пробрався до одного зі столів, і хотів уже заговорити, аби запитати,що мене чекає, як на мене накинулись, певно, з двадцять-тридцять озлоблених осіб, які стверджували, що мені ще далеко не черга, застосовуючи для своїх пояснень крики та ненормативну лексику. Все приміщення було забитим. Тобто навіть стояти там було важко, я вже мовчу,щоби сидіти. Звісно, сиділи найбільш злісні представниці жіночого роду,які тільки й могли, що обговорювати кожного з приймальні.
Прочекавши невідомо скільки, я нарешті "дійшов до своєї черги" і мене направили в кабінет № 112, видали мені товсту картку, на якій було написано: "Життєва картка Вольфґанґа Амадея Моцарта".
Вийшов з приміщення у пошуках кабінету номер сто дванадцять, вирішив погортати картку і прочитати,що ж там написано. А там було про кожен мій крик до Констанц, про кожен непослух стосовно батька, про кожну негарну витівку, кожне зловживання алкоголем та марнославством, про кожну брехню і ночівлю з "друзями", а не з дружиною...
– Ти хочеш зустрітись з Нею? – раптом голос Браяна прозвучав ніби в моїй голові.
– Не знаю, не знаю.. Я нічого не знаю!.. – я був до жаху розгубленим. Але я знав, що бути постійно в Пеклі – це погано, а тому потрібно хоча би до Чистилища добратись. Я не хочу, аби мені було боляче, – оце вже говорила моя гордість. Перш за все треба позбутись саме її, саме гордості...
ID:
449683
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.09.2013 20:25:57
© дата внесення змiн: 17.09.2013 20:25:57
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
