Ми увійшли в досить велике приміщення як на комірчину. У ньому було кілька шаф, письмовий стіл, а на ньому – товстезний блокнот, ручка і ваза з квітами. То були крокуси, такі ніжно-рожеві, схожі на тюльпани, квітки, запах яких нагадував літню спеку, зелень лісу, смугастих бджілок та відчуття вдоволеності собою. Запах квітів заполонив усе приміщення. Вікон тут, звісно, не було, проте були картини Аж дві, і на кожній з них – живописний пейзаж Богом забутого села: хатки, кущі калини, ожини і ще чогось, річка, а десь позаду – ліс, темний густий ліс… Зображення на картинах були однаковими. Тільки одна з них милувала око весняною порою, а інша – осінню. Загалом мені тут сподобалось, приємна місцина.
- Ну що, Іринко, сідай, – промовив Макс, вказуючи на стілець, що був засунутим за письмовий стіл. – Нас чекає довга розмова…
- Та вже ж кажіть, бо терпець мені скоро увірветься! Стільки всюди ходжу-броджу, а ніхто нічого не коментує та не пояснює, то нічогогісько й не розумію! – я була розгублена і схвильована водночас. Це відчуття, як в момент, коли ви не знаєте, що у вас за останній іспит, а оцінка визначає, буде у вас стипендія чи ні.
- Вибирай поки одяг, – порадив Макс, далі усміхаючись, – а я спробую пояснити твоє завдання зараз. Потім, якщо захочеш, зможеш поставити запитання, і по мірі можливості ми на них відповімо. Дивись… Так-так, оцей плащ буде тобі якраз! Так от… Аби стати повноцінним життєрадісником проходять відповідні курси. У нас якраз набір був, і зараз має бути перша лекція. Всього їх три, потім письмовий вступний іспит, після цього – усна співбесіда. Але за останні два етапи не хвилюйся – за тебе слівце сказали вже. Тобто Ісус Богович так вирішив. Ну чого ж ти така напружена? Поза у тебе, Іринко, закрита… Вчися усміхатись і махати ручкою, отак от!...
Макс стояв, широко усміхався своїми білосніжними зубами, махав рукою, як королева Великобританії, а його чорні очі так світились, що аж відблискували. Щось з тим Максом не те, відчуваю на рівні підсвідомості.
- І чим воно мені допоможе, ото махання ручкою?
- Нічим, – охоронець почав тихенько сміятись, – просто це буде кумедно і зможе комусь підняти настрій. От мені, бачиш, уже підняло!
- Ольго, а ти чого стоїш і мовчиш? – запитала я. Бо ж неподобство! Тільки з Максом говорити.. Він був чимось на кшталт великого шматка торта після півночі – ніби і хочеться з’їсти, але водночас починаєш хвилюватись за свою фігуру. Я веду до того, що він хоч і був досить милим, а його усмішка чомусь викликала довіру, проте було в цьому новому моєму охоронцеві щось таке, що змушувало підозрювати його у прихованій підступності. Може, Ольга скаже щось таке, про що я навіть не здогадувалась?
- Іринко, та що ж тут говорити… Зараз ти підеш на курси, потім будеш якийсь час янголом, а потім.. якщо пощастить… втрапиш додому…
- Тобто «якщо пощастить??? Нема жодних гарантій стосовно цього? Але ж… Ісус Богович говорив.. Казав, житиму…
- Та для чого тобі те життя? Хіба не розумієш, як чудово бути ангелом? Якщо будеш зразково виконувати свої обов’язки тут, то після курсів підвищення кваліфікації, може, зможеш стати ангелом-хоронителем, чи охоронцем? Як же там воно по вашому?... Ну ти мене зрозуміла.
- Мене… Мене чекають! – сказала я невпевнено. Скільки часу пройшло від того моменту, як трапилась автокатастрофа? Скільки часу тут проведено? Скільки випробувань подолано? Чи справді чекають на мене? А, може, варто все ж таки забити цвях на ту землю і залишитись тут, підійматись ангельською кар’єрною драбиною?
- Залишайся у нас! Ти мені сподобалась, гарна дівчина, і, думаю, життєрадісниця з тебе непогана вийде, надто вже в тебе міміка яскрава. Недарма Ісус Богович саме тебе образ із мільйона інших…
- Цить!
- Так, Максе, Ольго, що ви мені недоговорюєте? Зізнавайтесь! Я маю право знати! Що ото твоє, Ольго, «цить!» означати мало?
- Воно мало означати те, що..
- ЩО?.. НУ!
- Що ти тут не просто так… – почав виправдовуватись Макс.
- Та невже? – саркастично сказала я. – Якби ти не сказав, я би навіть не здогадалась!
- Сарказм? – запитала Ольга.
- А ти, дорогенька, як думаєш? Чи мені, як Леонарду зі серіалу «Теорія великого вибуху» табличку з таким написом зі собою носити? САР-КАЗМ! То для чого я тут?
- Для благородної мети! Тільки благородної! – винувато сказала Ольга.
- Чия ідея була? Твоя?
- Моя, так, моя! Моя ідея! – усміхнувшись, сказав Макс. – Я винуватець твого перебування тут. Вуаля, можеш злитись! Де крики, писки, істерики? – він самовдоволено почав ходити по комірчині та активно жестикулював. Тепер я зрозуміла, чому він викликав у мене довіру. Просто манерою поведінки він був настільки на мене схожий, що аж лячно. Це що, моє друге «Я»?
- Запитання є? – промовила Ольга. – Бо тобі вже пора, так би мовити.. Курси ж!..
- В чому полягає твоя ідея та провина стосовно мого перебування тут? Чому саме я тут?
- Розумієш, існують такі люди, які мимовільно можуть абсолютно змінити чиєсь життя. При чому змінити настільки, що навіть не помітять і не відчують цього. Звісно, всі люди змінюють чиєсь життя, але ті, хто сидить на одному місці, не розвивається, не бере активної участі в різноманітних заходах – словом, усі, хто не є допитливими по життю, – практично піщинка з усього піску світу – десь там була там піщинка, а куди вона поділася? Що я хочу цим сказати… Людина має бути епіцентром подій, радості, любові врешті-решт, а не вертикальною калюжею, що снує світом, або тою піщинкою, про яку ніколи не згадають. Так от, якщо над тобою трохи попрацювати, то ти будеш справжньою людиною. Я тебе давно побачив, ще тоді, коли сам був людиною. Так, я був людиною, – відповів Макс на запитання, що відобразилось не на словах, а на моїй міміці, – а тепер янгол-життєрадісник. Ти не можеш мене пам’ятати, бо то було досить таки давно, але не настільки, аби забути, як це – бути не янголом. І ще одна ремарка – тобі, певно, здається, що ми тут за межами часопростору. Так от, ти помиляєшся. Тут є час, он, поглянь! – і він показав мені на зап’ястя своєї лівої руки. Там був дивний годинник, на якому замість цифрових позначок були дивакуваті, незнайомі мені, знаки. – Зараз десята ранку, шістнадцяте жовтня за часом на землі, а точніше – за київським.
- Я тут так довго вже? Скажіть, а моє тіло ще в лікарні?
- Так, ти поки що жива, - відповіла Ольга.
- Що значить «поки що жива»? Я можу померти?
- Це означає, що поки що твої рідні ще сподіваються, що ти виживеш. Але їхні сподівання здаються їм настільки наївними, що вони вже починають задумуватись над тим, аби відімкнути усі апарати, що підтримують твоє фізичне тіло.
- Я хочу… Я хочу жити! Швидше ж на ті курси, мені треба додому! Додому, додому!...
Вперше за весь час перебування за межами фізичної реальності я заплакала. Це були гіркі сльози, які ніяк не могли закінчитись. Якщо пам’ять мені не зраджує, я тут вже кілька місяців.. Приблизно чотири-п’ять. Це багато, дуже багато… Я би, певно, збожеволіла, якби хтось з найближчих покинув мене на такий довгий період. Навіть не те, щоб покинув, якби не було певності, що ця людина ще жива, що я побачу її очі, усмішку, почую рідний голос та відчую обійми. Сльози стікали по обличчю, заливали його настільки, що приміщення комірчини було розмазаним, як фарби на палітрі художника. Макс обійняв мене, погладив по голові, і на душі стало так тепло й затишно. Це були, певно, перші за чотири місяці більш-менш людські обійми. І цей юнак – мій тутешній наставник. В голові не вкладається. Щось занадто вже по-панібратськи він поводиться.
Нарешті я заспокоїлась, виплакала, певно,з літр сліз, потім одягла поверх сукні чорний довгий плащі такого ж кольору капелюх. Ми троє взялись за руки і Макс нас якось телепортував до дверей, за якими, очевидно, й будуть проводитись оті курси…
ID:
454730
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.10.2013 09:21:50
© дата внесення змiн: 16.10.2013 09:21:50
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
