В ті дні не вщухали дощі,
старий годинник бився в позолоченій оправі.
В покинутому домі,там де навколо ні душі,
ще місяців зо два тому плелись історії яскраві.
Еммі казала, що кине пити.
Їй лунало у відповідь : «Ти давно не вправі… це зробити.»
Так тріщини полущили саме ядро.
Ну от і він зібрав по трохи речі
та й мовив: «Люба, я втомився від твоїх постійних походеньок і бажання пити.»
Взяв ручку з валізи до рук, сумку на плечі.
Обертався споглядаючи на туш,
яка тече по шкірі,вимальовуючи порожнечі,
що не лікуються,
проте вона ховає їх ретельно в алкогольній втечі.
«Як би ти тільки знала, як я старався докричатись в глуш.
Та ти як завжди знаєш краще інших,
бо ти на своєму плаву і на своїй течії.
Не злись, що йду,можливо,ідіот,мудак,
але знаєш певно краще так.
Надіюсь ти від цього хоч тепер протверезієш.
Ляпас по душі найефективніший відтак,
почуєш себе і укладеш з собою мирний пакт
І це єдиний метод ,нічого не вдієш.»
Під час проливних дощів
В ті дні,коли тягнулись догори лише плющі,
він підходив до будинку,зазираючи у вікна.
Щось світиться?!
Та ні,здається,тому і не віриться.