Я обіцяю не плакати, коли помиратимуть янголи. Може, це правильно. Може, задумано різати струнами ніжні долоні, граючи арфами для Пантеону. Може, їх кров - це нектар чи отрута, може закуті старі херувими граючись виліплять ще когось з глини, а п'яний Бог не захоче почути. А ти співатимеш їм панахиду, як хмари-плити ряснітимуть трупами, досі закутими і не почутими? Дримба рахує години, хвилини, простір втомився вже від часоплину. Може, на небі свої є статути, а ми живем на правах сервітуту? Знаю, напевно, не матиму рації, лиш почалися галюцинації, де ти, мій довгожданий делірум? Я поглинаю квадрівіум, трівіум. Десь нагорі є остання інстанція. Дух безтілесний не щезне у бездну, він стане гумусом в саду чудеснім, спатимуть зорі, ці крові краплини. Тільки архангели-паладини в сяйві безглуздому там стрегтимуть спокій гниття. Бо ж чи потрібне нам, власне, життя?
23 вересня 2013