Мені всі люди говорили,
що почуттів нема,що їх закрили!
Сховали десь в кімнаті темній,
Заточили їх як в камері тюремній...
За те що через них люди всі страждають,
та закохані душі пропадають.
"закрий і ти свої!"- мені кричали,
що я й зробив,і почуття вмить всі замовчали.
Закрив я їх ,й дорогу геть туди забув.
Ключі я викинув,а душею я заснув...
Нехочу більше болі відчувати,
хай навіть небуду жити,а буду існувати...
...ой що це?сердце щось не так стукоче,
й душа незрозуміло що від мене хоче?!
"Вони повернулись!"-радісно вона кричить.
почуття які забув,про них мені торочить!
Як з тої темноти ви вибрались?
звітки ключ?і що робити тут зібрались?
Почав я їх про це питати,
а у відповідь лиш сміх почав лунати.
"Ти сам того непомічаєш?
Ти ж нас випустив!Ти ж кохаєш!!!
Ти покохав одну дівчину,
яку ще треба тобі причину?
І в день і в ніч думки твої про неї,
Очами ти ж її лілеєш.
Відколи ми у тебе є,
ніколи таким небачили тебе!
Ти покохав,так сильно як ніколи!
А ми твої почуття! і ми незахололи!
І будем ми тепер вас двох ласкати,
повір нас у тебе є багато!!!"
Як міг того непомічати я ?
що я люблю,це миле "янголя"...
Тепер почуття я ніколи незакрию!
а ними я дівчину цю укрию!
Душа моя прокинулась від почуттів,
І зразу до небес злетіла від цих відчуттів!
Ось кому тепер присвячується моє життя!
Тобі моє маленьке "янголя"....
