У моєму Новомосковську памятник Тарасу Шевченку стоїть в закуточку, що і зблизька не побачиш, якщо не заєш, або тобі не показали. Ото вчора проходячи мимо памятника в мене виникли в голові такі рядочки: "У куточку притулився, стоїть споглядає". А дома вже появився такий вірш.
У куточку притулився, стоїть споглядає:
- Ні нема вже в мене сили, серце смуток крає.
чи народ тут не такий, чи рід мій змінився,
що пройдисвіт в центрі міста так і залишився.
Як же вас то врозумити, що ще вам сказати,
зворушити мозок ваш, може нагадати,
як вольних неволили, як у стійло гнали,
чи про діток, що в степу кинуті вмирали.
Стоїть тут у куточку тишком споглядає,
як москаль злий по Криму народ зазиває
до себе у пекло, що в них раєм зветься.
- Ох народе Криму, тобі ще ікнеться.
Ну а ви чого злякались, труситесь небоги,
то на мене подивіться і сміліше трохи
проганяйте загарбника, женіть його з хати.
Будете старатися якось дасте ради.
Світ просіте заступитись та самі не гайтесь –
за вила за сокири, всім миром вставайте.