Вже кільканадцять днів пройшли,
як Твої ніжні крила, мене якось дивно оповили.
Хмільні уста, в сплетінні букв оповіли,
стрімке відкинення мене.
Словами мене від себе ти прогнала,
сльозами свої рум'яні щоки омивала.
Руками більше не дозволяла,
Тебе ще раз.. ще раз.. міцніше до серця пригортати.
Пташечко! Зрозумів тоді - що його серце б'єть в твоїй душі,
що секунди тріпоче по Тобі, й бажає палко у ночі.
А серденько Твоє палаючи згорає, в сумному монолозі,
чому він із іншою, а не зараз, тут не є із Тобою.
А що там я? мов те дитя не може висловити тези.
промовити слова, поставлені як неякісні в рот протези.
Попрощавшись((... поглянув ще раз в Твій бік,
куди ти так швидко утікаєш.
Безповоротно болюче проходять години, не втрачаючи надії
щоб знов побачити тебе...!
Хоч знаючи тепер, не будеш рада
невипадково побачити мене.