Червона Шапочка підкурює жовтий «Кемел»,
перша затяжка – на повні-повнісінькі груди,
повітря січня клубочить в видиху, руки студить,
каналізації випльовують пару в темінь.
Червона Шапочка косо дивиться на годинник,
підсвітка – тьмяна, і ледве видно, що пів на другу,
над головою дротів сплетіння жене напругу
в усі кутки вигрібної ями, що їсть невинних.
Порожні вулиці простелились січневим брудом,
лиш трохи снігу – та й той до завтра уже розтане,
а по провулках, в лахміття купах, немов шамани,
бездомні сплять – ніби вже не пси, але ще не люди.
Та от у тиші, з-за рогу Сьомої чути кроки –
напівмороз їх розносить по місту на сотні ярдів,
їх відбивають долішні поверхи і мансарди
й окремі рівні каналізації неглибокі.
Червона Шапочка хутко гасить «бичок» об стіну,
кида на землю – і той продовжує ледь диміти.
Вона вдивляється – біля бару Джерома Сміта
самотня постать іде нетвердо – по ходу, «синій».
Коли ж примарне ліхтарне світло його хапає
і три секунди трима у своєму слабкому клінчі,
Червона Шапочка набира повні груди січня
і видихає, і застигає за рогу краєм.
Зимова темрява – найчорніша з усіх можливих –
її до себе горне, як горнуть дітей у сім’ях.
Червона Шапочка затискає ножа руків’я
й тамує трепет у передчассі крові і дива.
І от, коли він геть поряд з нею іде неспішно,
і в ніс б’є запах старих сигар і чистого віскі,
вона, ніби темна тінь, підступає близько
й ножем на горлі йому малює нову усмішку.
Січень краде геть усі передсмертні звуки,
кров на руках – гаряча, та стигне швидко.
У гаманці у трупа – лише кредитки,
двадцять зім’ятих баксів і фото внуків.
Червона Шапочка усміхається в холод ночі.
Кров із леза – об білу мерця сорочку.
Фото – в кишеню, в смітник – кредитки і гроші.
Втеча у тінь. Каптур червоний і маска вовча.