Багаття палало й диміло
в безмежжі віків,
сніг сіяв, неторкано білий,
і вітер хрипів.
Забувши про долю немилу,
богів і царів,
навкруг волоцюги сиділи,
і бард там сидів.
В руках його лютня співала
про силу і страх,
списів ощетинені жала
на бою полях;
співала про честь і розплату,
про гнів та любов,
про світлі небесні палати,
де стрінемся знов…
Про воїнів світлої сталі –
дзвеніли мечі,
як кров ворогів проливали,
за правду йдучи;
про духів грози і достатку,
весни і зими,
про те, як на самім Початку
творилися ми.
Співала про давніх героїв
і їхні шляхи,
про дів, що своєю красою
гнівили богинь…
Лилися пісні поміж сосен –
аж вітер затих,
і навіть забутая осінь
вслухалась до них.
І ті волоцюги поблідлі,
знедолені, злі,
що добре пізнали і злидні,
й зачерствілий хліб,
в той вечір змінились на краще –
їх душі ген-ген
до світла ломились, крізь хащі,
по стежці легенд.
