В нас є красива і багата країна, але немає держави. Сьогодні (а можливо завжди) ми стоїмо перед вибором, втратити країну, або вчитися і ставати державою. Ніби знаходимося над проваллям, яке у нас за спиною і поступово наближається до нас все ближче і ближче.
Залишається два шляхи: рухатися вперед, не оглядаючись залишати те провалля далеко позаду, або намагатися зупинити стихію, яка руйнує нашу землю. Боротися із основою, що тікає у нас із під-ніг. Так, будуть жертви, буде витрачено багато зусиль, іноді буде зневіра, втрата сили і біль, але потім не доведеться втікати від руйнуючої сили, яка буде вічно іти позаду нас. Так саме втікати. Шлях уперед навіть до найвищого розквіту, не буде успішним, якщо є хоч маленька загроза того, що наші здобутки будуть втрачені. Країна це земля, якщо її не захищати – вона стане проваллям. Держава це коли провалля зупинене зусиллями народу країни, і вже ні в кого не виникає думка зруйнувати захисні споруди – здобуток народу і держави.
Наше провалля рухалося до нас всі роки незалежності. Коли швидше, коли повільніше, а тепер стрімко мчиться поїдаючи країну. Бездіяльність тільки посилює руйнацію. Необхідно діяти. Потрібні не шляхи, а способи. Хоча найчастіше нам говорять про шляхи і десь так все і робиться. Ототожнюється одне з іншим. Але це різні речі. Можна іти шляхом і нічого не робити, або навпаки стояти на своєму, знати і робити так, як потрібно країні. Народ використовує всі доступні йому способи, він об’єднався проти загрози, заради спільних ідей, за своє майбутнє. Весь світ бачить, що ми народ, який не боїться провалля і готовий з ним боротися. Нарешті знаємо хто ми, і що нам робити. Може досить іти шляхами, а потрібно діяти.
15.04.2014