Ми жили поруч. Хата Федори примостилась біля колодязя – глибокого, з холодною прозорою водою. Я дружила з її дочкою Лідою. А був ще Микола – молодший син, і Раїса, старша донька. У господарстві малася корівчина, рохкала свиня, бігали у дворі кури. Лопотіли під вітром яблуні, серед яких пишалася "зимниця" – її плодами ласували ми, коли на землю вкладався сніг. Росли діти. Ось уже старша, Рая, з подругами подалася в Харків – туди їхали багато наших дівчат із села, бо так хотілося вирватися подалі від буряків і корів. Там їх радо приймала панчішна фабрика, де вони освоювали фах, осідали в гуртожитку. А через рік приїздили в село - красуні! Одягнуті в модні плаття з нечуваного і небаченого матеріалу - крепдешину. Від них за версту пахтіло "Красною Москвою", теж модними тоді парфумами. Закінчила вісім класів Ліда і поїхала з села десь за Харків, там вийшла заміж. Додому навідувалась зрідка. Молодший, Микола, після школи подався до Ростова, влаштувався на завод. Після армії оженився – знайшов собі місцеву козачку, гарну, статурну дівчину. Отак і лишилася Федора сама. В селі її звали просто Дора, бо так було зручніше. Слід сказати, що діти не забували матір – навідувались, допомагали, чим могли. Особливо Микола – він з'являвся кожного літа, приїжджав у відпустку, господарював у маминому дворі – то сарай підлатає, то паркан обновить. А мати радіє: гарні діти в неї! Сама Дора ніколи не сиділа – я пам'ятаю її завжди в роботі, у клопотах. Бувало, повезуть полільниць у степ ранесенько. А в обід, дивлюсь – біжить згори в село Дора, щоб попорати господарство. Це десь зо два кілометри... А тоді знов - на гору, до тих нескінченних рядків. Отаке життя у сільських трудівниць було. Я закінчила десять класів, потім медучилище в Охтирці. Наш курс направили на роботу в Донецьку область. Через багато років я приїхала у відпустку. І захотілося побачити Дору. Було якесь свято. Дору я застала вдома. В хатині, як завжди, охайно. На стінах - рушники, вишиті господинею та дочкою Лідою. На столі стояла швацька машинка "Зінгер" – Дора шила собі, дітям та й на замовлення інколи. Зі стіни усміхалася молода господиня – розкішна жінка з косою, у вишитій сорочці. Стояла біля колодязя, а поруч, на цямрині, величалося відерце. І таким спокоєм віяло від фотографії!.. Господиня запросила за стіл, внесла на тарелі мочені яблука. Зав'язалася розмова. Слово за слово – і перед очима розстелилося, як скатертина, нелегке Дорине життя.
Дора закінчила педучилище. Направили в рідне село. Вона вчитиме дітей молодших класів. Така вдача! Тоді рідко хто виривався з колгоспу в місто. Паспортів не давали. Дорі повезло – її, як комсомолку, направили вчитися. Спокійна, розважлива Дора вчителювала з задоволенням – дітей було багато, школа в центрі села, педколектив міцний – що треба ще? Час був неспокійний. Дора пережила голодомор – і то не один. Її з матір'ю врятувала корівчина. Коли трохи оговталася, зустріла Андрія. Він інколи заходив з хутора в село до знайомих хлопців. У клубі побачив Дору. Провів додому, а через три дні заслав сватів. Був Андрій високим парубком, струнким, мружив очі з якимось потаємним блиском, з лукавинкою, з нерозгаданим натяком на щось. Жінки мліли від його погляду, то ж не дивно, що все життя у нього було багато – аж занадто! -"вболівальниць". Спочатку все йшло добре: молоді збудували собі хату біля колодязя, завели своє господарство. Дорина мати лишилася в старій оселі. З'явилися на світ дві донечки – гарні дівчатка, слухняні, схожі на маму. Андрій був господарем справним, у нього все горіло в руках, тож не бідували. Запахло війною. Якось Андрій зламав руку, коли правив віз із сіном додому. Під приводом навідати рідню на хуторі почав зникати з домівки на день, два, а то й на тиждень. Дора ледве встигала – і в школу йти, і дітей відвести в дитсадок, і господарство тримати в порядку. За кілька днів до війни до неї зайшла знайома вчителька з хуторів. Вона й розповіла Дорі, що Андрій живе з симпатичною медсестрою. Дора тільки охнула. Перед цим, серед дня, зі стіни впало велике дзеркало і розкололося на малесенькі брязкальця. "Бути біді" - подумала Дора, прибираючи скло. І ось вона прийшла. Дора стала мовчазною, суворою. Все встигала робити сама – а куди дінешся? Війна вкотилася в село. Зайшли німці, розселилися по хатах. З'явилися "свої" поліцаї. Особливо відрізнявся один - і в каральних експедиціях брав участь, люто, жорстоко мордував людей, без жалю убивав партизанів. Жахалися селяни, забачивши того катюгу. А десь через рік війни в селі з'явився Андрій. Його примусили німці працювати в управі поліцаєм. Правда, ніхто не чув, щоб він кричав на односельців, бив заарештованих, або знущався з будь-кого. Але служив – і прийшлось відповідати, коли село звільнили свої. Дора не розмовляла з чоловіком при зустрічі. Він сам зайшов якось до неї, заговорив. Повечерявши, вибачився, що так повівся – такий я, мовляв, удався, закохуюсь швидко. Але люблю ж тебе і діточок. На ніч лишився в неї. Від тої зустрічі мала втіху – сина Миколу. Ну вилитий Андрій! Правда, харак¬тер у нього материн – закохався в свій час раз і назавжди. Андрія засудили до ув'язнення на п'ятнадцять років.
Дорі заборонили вчителювати. Стала працювати в колгоспі. І полола, і саджала розсаду, і сіно косила – як усі. І дома роботи сила-силенна. Ночами шила дівчатам плаття, юбки - якась копійчина осідала в кишені. Думки знаходили її навіть під час роботи, роїлися в голові, як мухи на купі гною. Не бачила жодного просвітку попереду. Якось зайшов до неї старий отець Кирило – попросив пошити нову рясу, бо стара вже не слугувала, латана-перелатана. Дав їй почитати Біблію. Годину-другу вечорами Дора читала святу книгу. І тоді поступово їй почало розвиднятися в душі. І свої болі й турботи вона стала порівнювати із земним життям Христа. І ставало легше жити – адже Господь страждав за всіх терпляче, не жалівся ні на кого, не проклинав своїх мучителів. Дора почала відвідувати сільську церкву, співати в церковному хорі. Відтоді похмурість зійшла з її повновидого обличчя, очі були зігріті внутрішнім теплом.
Тим часом підріс найменший син Микола. Спокійний, упевнений в собі, він був неабиякою опорою для матері. Мав звичку ходити до річки вечорами. Купався біля містка і потому заходив у млин. Той млин – ціла історія. Був він своєрідним господарським, політичним і економічним цент¬ром села. Тут можна було почути всі новини – як сільські, так і районного, ба навіть світового значення. Газети отримували лише вчителі. То при нагоді – а нагода траплялася часто, коли зерно мололося на борошно, а соняшникове насіння перетворювалося в олію – збиралися чоловіки до млина послухати, що в світі діється. Голова сільради читав газети, роз'яснював політику. Міркували тут над питаннями майбутнього врожаю, згадували недавні весілля. Електролампа світила тьмяно, бо в повітрі повисала сіра хмарка з борошна... Мірошник метушився сюди-туди. Старий Сосна, здається, виріс тут у млині, ніби зіскочив із велетенських жорен, що крутилися, мов зажерлива пащека акули, яка поглинала і поглинала зерно з мішків. Як гарно і приємно пахло у млині борошном, олією, насінням і макухою! Наше дитинство пов'язане із млином, воно вросло в нього, чи млин угруз у дитинство – не розбереш. Дід Сосна, мов добрий дух, снував цілий день – до трансмісії, до жорен, заглядав у бункер, допомагав чоловікам засипати зерно. Біля млина була невелика гребелька, яка регулювала рівень води у річці. Дід вибігав на греблю, чаклував біля заслонок. Велетенське колесо крутилося, збурюючи воду. Хлопці, котрі сміливіші, плигали з млина у вир, і їх несло течією подалі від млина. Розповідають, що у війну якийсь німець плигнув із млина і впав на стовпчик, непримітний згори. Звичайно, розбився. Але хлопці знали про ті стовпчики і були обережні. Торохтів ночами движок, що давав освітлення для млина.
...Послухавши останні новини у млині, Микола заходив у сільський клуб. Любив з'являтися без взуття – босоніж, шльопав по чисто вимитій підлозі клубу, усміхнений, через плече звисав вологий рушник. Ще з порога неголосно вітався. І йшов до оркестрантів, чи до завклубом. Побувши хвилин з десять, зникав, поспішав додому – треба ж було допомогти мамі підготуватися до поїздки в район на ринок. Дора навідувалася в райцентр, аби продати заздалегідь приготовлені яйця, сметану, сир, яблука. Своє господарство, незважаючи на труднощі, тримала в порядку. Прийшов час, від'їхав син у Ростов. Скрутненько стало Дорі. Роки йшли, здоров'я занепадало. Аж тут із в'язниці повернувся Андрій. Дора не тримала зла на нього – що було, те пройшло, збігло за водою. Чоловік взявся відновлювати захиріле домашнє господарство. Замінив паркан у перше ж літо, поновив фундамент у хатині, укріпив сарай. Дістав у місті небачений сорт полуниці, посадив на городі дві великі грядки. Сам займався тією примхливою ягодою, підживлював її, полов. Частенько возив у місто на продаж. Дора ще працювала в полі. В школу так і не повернулась вчителювати. З приїздом Андрія мов розвиднілось у житті. Був хліб і до хліба. Хоча, як і раніше, приходилося крутитися – в селі інакше не можна. Андрій мужчина був гарний, роки не зістарили його. Якось він завів "роман" із сусідкою. Та була заміжньою, мала двох синів. Родом із сусіднього села, жінка була гарною майстринею-вишивальницею, надомницею, себто брала замовлення на міській швейній фабриці. Чоловіка свого поважала, але не любила. Андрій приголубив її поглядом – і на цілий рік "пропала" сусідка, заколисана його зальотами. Стрічалися вони майже відкрито – ішли в яри, в ліс. Дора і чула і бачила навіть інколи – дві постаті зникають у яру, не хо¬ваючись. Радості це не додавало. Вона терпіла мовчки. Андрію не говорила нічого, але між ними пролягла глибока відчуженість. Дора з роками постаріла, але була рухливою, привітною, як і раніше. Згадуючи ті часи, говорила, що жила з чоловіком, як із квартирантом – буцім і господар у домі був, і ніби не було його. Вечорами зникав з дому, як у молоді роки. Жінки вабили його, як бджолу нектар. Що вона пережила, не знав ніхто. Нікому не розповідала, не ділилася печалями. Та й ніколи було. То корова отелилася, то свиню пора різати, а там гусей патрати... Сільські трудівниці! Чи спочиваєте ви коли? Вашими руками тримався добробут села, колгоспу, сім'ї. Невтомні, непосидючі, мовчазні, говіркі, веселі, сумні –дорогі мої, прекрасні мої односелиці! Скільки пам'ятаю, бачу вас у роботі, у турботах – цілоденних, цілорічних, вікових. Диву даєшся, бачачи оту нелюдську, каторжну працю. І дітей народжували, і господарства "тягли" на собі, і в полі встигали рекорди ставити. Пригадую випадок. Поїхала я з бабунею в поле полоти соняхи. Позлазили жінки з по¬луторки. Останньою вибиралася багатодітна Семениха. По її литках стікала кров – у жінки були, як зараз висловлюються, "критичні дні". Але жінка не мала ані прокладок, ані звичайних панталон – бідність була кричущою. Дома ж спочити не вдалося - бригадир просто вигнав її на роботу. Полільниці зібралися, порадилися та й дали Семенисі якісь чистенькі ганчірочки, хусточки... Вони ж цілий день допомагали їй сапати рядки, аби вона не втомлювалася і встигала за ними.
І коли ви, трудівниці мої, спочивали? Мало хто з вас зазнав родинного-щастя, Але зате горя було, турбот - через край. Ті турботи рано зістарили вас, зігнули плечі, згасили веселий вогник в очах... Але ніяке лихоліття не придушило у вас природжену лагідність, доброту – ви завжди готові допомогти одна одній, сусідам, знайомим.
...Дивлячись на Дору, слухаючи її спокійну, розсудливу мо¬ву, дивуюсь: стільки пережила, а лишилась усміхненою, ро¬ботящою, приємною. Дорині мочені яблука пахтіли на всю хату. Вона готувала їх за особливим рецептом, котрим ні з ким не ділилася. Це була її таємниця, її гордість. І справді, таких яблук я більше ні в кого не їла. Не хотілося йти від Дори. Нарешті я наважилася запитати її про одну історію, почуту від Ліди ще в шкільні роки. Дора зітхнула і розповіла таке. За її обійстям стояла оселя Карпихи. Їх садиби розділяв заплетений живоплотом парканчик. Перекинь ногу - і опинишся в сусідньому дворі. Лиха слава ходила за Карпихою. Поза очі її називали "відьмою". Так чи не так це було, але Дора трима лася подалі від сусідки. Інколи вона докоряла собі: "Якісь Го-голівські пристрасті!". Проте відчуженість між сусідками зберігалася постійно. І недаремно. Червневим ранком Дора піднялася, як завжди, рано. Пішла до корови в сарай. Ранок був теплий, по траві стелився туманець. Перед корівником Дора зупинилась – її вразили відчинені двері. Стурбована якимось передчуттям, вона зайшла в приміщення... Корова ремиґала, пережовуючи сіно, а на стільчику, Дориному стільчику, хазяйновито "возсідала" сусідка, Карпиха. Перед нею стояла майже повна дійниця, і Карпиха вже закінчува¬ла доїння. На Дору бісова баба поглянула довгим поглядом – і та немов прикипіла до землі, не могла зрушити з місця. Язик теж буцім застряв у горлі, прилип до гортані. Руки отерпли. Карпиха закінчила доїння, поставила ослінчик на місце. Підійшовши до затерплої Дори, баба погрозила паль¬цем і прошипіла:
- Ти нічого не бачила.. Будеш молоти язиком – залишишся назавжди такою. І пішла геть, прихвативши дійницю з молоком. Лише хвилин через десять по тому Дора отямилася і повернулася до хати. Що то було, і досі не розуміє. Може, гіпноз, яким Карпиха досить непогано володіла, судячи з розказаного. Але факт лишається фактом, і не довіряти Дорі я не маю причин. Справді, сюжет для Гоголя, та й тільки...
На прощання Дора дала мені кілька мочених яблук. Перед тим, як мочити ці чарівні антонівки, Дора зривала їх з яблуні обережно, щоб не побилися об землю. У дерев'яний (дубовій) діжці яблука вкладались на солому і заливалися піспою. Секрет тієї піспи Дора так мені і не відкрила...
Свою подругу Ліду, Дорину дочку, я не бачила років тридцять. Вона перебралася до матері зовсім, бо Дора лежала, прикута до ліжка хворобами. Вона майже нікого не пізнавала. Ліда поралася в хаті, бігала в медпункт за ліками, сама робила ін'єкції матері, годувала її з ложечки. Дора закінчувала земне життя. Скоро її не стало. Давно вже помер Андрій. Син Микола теж помер рано, лишив свою козачку вдовою з двома донечками.
...Хата Дори, як і раніше, привітно світить вікнами вечорами. Ліда вмикає телевізор.. Вдень вона показувала мені садок - сама насадила кущі аґрусу, сливи, яблуні, абрикоси. Така ж невтомна, як і мати, Ліда пригостила мене яблуками, моченими особливим способом, доведеним до рівня високого господарського мистецтва. Всередині яблук торохтіли-перекочувалися чорні зернятка. Усміхалася Дора на фотокарточці, яріла вишита сорочка на грудях... Пахтіли яблука на столі, приготовлені дочкою за маминим "секретним" рецептом.
ID:
494367
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.04.2014 11:51:49
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:45:01
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
