Наше село не було багатим. Але і бідним його не назвеш – тут вирощували гарні врожаї пшениці, буряків, городні культури. Були молодіжні ланки, де виділялися працьовиті дівчата. Однією з ланок керувала Маруся Рівна. Про неї і піде мова.
В сім'ї Рівних було двоє дітей – син Микола і старша дочка Марія. Після семирічки дівчина лишилася в селі, бо мати часто хворіла, потребувала її допомоги. Закінчивши агрокурси, взялася керувати молодіжною ланкою. Справи пішли добре, були урожайні роки. Про дівчат писали в районній газеті, приїздили запозичувати досвід. А який там досвід – дівчата були молоді, здорові, завзяті, робилося – як співалося. От і всі секрети. Всі дівчата були учасниками художньої самодіяльності. Завідуючий клубом Андрій Іванович – майстер на всі руки: і на скрипці грав, і на баяні; організував духовий оркестр. То вечорами в клубі – пів села на танцях, репетиціях тощо. Хоч бідно жили, зате дружно і весело. А талановитих людей у селі – сила! Пам'ятаю, допомагала я дідусеві в косовицю складати сіно в стіжок. Під час обіду зійшлися докупи всі косарі, жінки, підлітки. Підобідали, чим бог послав. А потім жінки сіли окремо і заспівали. Мені було тоді тринадцять років. Сили небесні! Я в житті кращого нічого не чула! Що то за спів! Поруч хлюпала в шелюгах чиста, як сльоза, річечка – і та заслухалася. Голоси були чисті, сильні, мелодія лилася стелилася над травами, аж серце мліло. Косарі мовчки курили люльки, теж заворожені співом. Згадуючи оті пісні на лузі, дивлюсь на сучасний телеекран – і прикро робиться. Якась диявольщина, а не мистецтво. Обридлі обличчя старих співаків, нав'язливе вихиляння солодких суперзірок... Не те, не те! Пропала пісня. Пропало слово. І музика.
...Так я про Марію. Одна вона була така. Струнка, як тополя, висока. Коси нижче пояса, волосся блискуче, шовкове. Очі мала темні, глибокі, а брови, наче дві п'явки на білому тлі. Ходила спокійно, впевнено. Рівна, та й годі. А ще Марія була солісткою хор-ланки. Увечері, після репетиції в клубі, дівчата виходили на вулицю і десь із годину стояли під липами, співаючи. Заводила Марія. У неї було високе красиве сопрано. Те сопрано зводило з розуму не одного парубка. Зачаровував її голос усіх, хто слухав оті пісні під липою, та і в полі. Додому молода ланкова ходила сама – нікому не дозволяла проводжати себе. Душа її мовчала. Не було того, найкращого, хто б запалив вогонь у її очах. Уже Марії дев'ятнадцять було, а все ходила одна. Якось влітку подалася ланкова в поле подивитися на буряки. Стояла спека, але нічого, дівчині не звикати. Вона зайшла в буряки, окинула зором лопушисті рядки. Гарні вродили! Марія вийшла з рядків, нарвала на узбіччі синіх сокирок... Солодко пахли травостої, особливо полин. Вузенькою стежечкою дівчина рушила вниз до села. І раптом почула позаду: - Зачекайте! - Марія обернулась. До неї поспішав високий симпатичний парубок. На голові аж розсипалася кучерява шевелюра. Сині очі весело осявали приємне молоде обличчя. – Здрастуйте! Ви ланкова? - Марія стримано привіталась. Вони познайомились. Це був молодий агроном. Щойно прибув на роботу в село після інституту. Звали його Володимиром. Парубок був просто вражений красою довкілля, куди оце прибув. А тут іще ця ланкова – диво-дивне... Потекли дні, сповнені турбот – жнива, косовиця, осінні роботи. А там зима – снігозатримання, вивезення добрив у поле... Довгими зимовими вечорами дівчата готували торф'яні горщечки для розсади, перебирали насіння кукурудзи, буряків, готуючись до весни. І завжди поруч був агроном. Тепер його часто бачили із Марією. Ця пара приковувала погляди – обоє високі, вродливі. Вона – чорнява, він – білявий. Просто картина, та й годі. Голос Марії, здається, теж змінився – окріп, став ніжнішим, він просто стелився під склепінням старого клубу. Аякже! Прийшло кохання! Що то молодість! Всі перешкоди для неї - дурниці. Всі труднощі долаються легко, невимушено. І все навкруги дзвенить, і повниться серце вогнем любові і відданості.
...Тієї весни яблуні цвіли, як ніколи. Колгоспний сад – через дорогу від лісу. Марія зайшла туди – віднесла обід сусідові, що саме стеріг квітуче царство. І пішла поміж пепинок, зачарована красою. Що може бути краще від яблуневого цвіту? Та ще коли тобі - дев'ятнадцять, та ще коли любиш і люблять тебе! Розчулена Марія аж заплакала від почуттів. Стояла, огорнута запахами, що струменіли навкруги. Згадувала, як вчора попрощалася біля хвіртки з Володимиром. Як блищали його очі! Серце билося в грудях і, здається, те биття чув увесь світ...
- Маріє! - Дівчина здригнулася. Чи почулося? До неї наближався агроном – сяючий, розчервонілий, закоханий. Став, обійнявши її за плечі. – Досить нам ходити різними дорогами. Марієчко, чи згодна ти назвати мужем парубка, що стоїть перед тобою? Чи, може, піде він із цього саду, заплаканий і нещасний?!.. Марія просто задихнулась – від весни, від цвіту яблунь, від блиску коханих очей. І він без слів зрозумів її відповідь. Авжеж, хіба може бути інакше? Дівчина ніколи не забуде те освідчення серед блідо-рожевих квітів молодих пепинок. І земля, і небо – все цвіло яблуневим цвітом...
Йшов 1954 рік. Запахло цілиною. Уже пішли перші ешелони з молоддю освоювати цілинні землі. Володимира викликали в рай¬он. Повернувся він пізно і відразу – до Марії з новиною: йому запропонували очолити групу комсомольців і їхати з ними в Казахстан. Марія стурбувалась – а як же вона? Думали побратися, а тут... Володимир кликав її теж їхати з групою на цілину. Але вона не могла - у мами хворе серце. Вирішили, що Володимир поїде, але буде писати, а там повернеться, не вік же там буде, на цілині. Отак і поїхав, а дівчина лишилась. Потім чекала листів, слухала виступи по радіо. Якось почула виступ свого Володимира – він розповідав, як живеться молодим у далеких степах, про тривожні і радісні будні цілинників. Передав привіти селу, односельцям, Марії. Його вражали безкрайні простори цілинних земель. А молодь туди прибула гаряча, вперта, наполеглива. Роботи край непочатий. Після його виступу звучали пісні про цілину у виконанні Воронезького народного хору. Листи більше не приходили. А влітку, заглянувши в райком комсомолу, Марія почула, що Володимир оженився на цілині на дівчині із Росії.
...Наче чорною матерією закрився світ. Усе стало однаково безбарвним. Ніщо не могло втішити ланкову. Вона не могла співати, майже не їла. Працювала, мов робот. Стурбована мати ходила за дочкою - боялася, аби та не наклала на себе руки. Так минуло літо. А восени прислав сватів новий агроном – енергійний, закоханий по вуха в Марію, нетерпеливий і настійливий. Мати порадила не відмовляти жениху:
- Де ти знайдеш кращого? Та й тобі ж не вік на рядках спину гнути... І Марія пішла заміж, як у воду плигнула. Молоді перебралися в інше село. Виростили двох дітей, ті роз’їхалися, отримавши освіту. Жила Марія заможно – чоловік був працьовитий, звів чепурний будинок, оточив дружину і увагою, і повагою. Роки покотилися, як кавуни під гору. Але і досі повесні виходить Марія в сад і довго стоїть під яблунями, що квітують. І тоді знову прилітають до неї слова, сказані в юності закоханим голосом молодого красеня:
- Ластівко моя! Дівчинко моя золота!.. І тоді серце жінки молодо тривожиться, і спочатку тихо, а потім голосніше стелиться поміж квітучих яблунь збентежена несподіваною ніжністю улюблена пісня Марії:
...туман яром,
туман долиною,
туман яром...
А яблуні цвітуть...
ID:
494609
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2014 12:38:41
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:43:09
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
