Під крилом «Аннушки» повільно пропливали безкінечні простори степів. Стефка навіть не дивилася вниз – її шлунок, здається, опинився в горлі, так нудило. Згадала, що в сумочці десь приткнувся солоний огірок, який баба Лукерка силоміць втиснула їй перед відльотом. Стефа відкусила раз, другий… Трішки відлягло. Скоріше б прилетіти в ту степову лікарню. Це було друге Стефчине відрядження. Вона – фельдшер-акушер, працювала в обласній лікарні, яку обслуговувала санітарна авіація, бо спеціалісти виїжджали з консультаціями, на допомогу в усі кінці області. Стефка їхала з задоволенням – цікаво було подивитися, як живуть у степу цілинники і аборигени степів – казахи. Був 1964 рік, святкували десять літ від початку освоєння цілинних земель. Стефа вже два роки в Цілинограді – приїхала до тітки в гості, та й залишилась. Робота подобалася – люди доброзичливі, привітні. І відпочити було де – вона співала в народному хорі «Цілинник» - у прекрасному, просто казковому палаці, проект якого подарував місту сам Хрущов. На фасаді красувалися великі кришталеві колоски пшениці, які вечорами переливалися всіма кольорами райдуги, підсвічені вогнями. Стефку проводжала подруга Моніка, справжня полячка, яка працювала в терапевтичному відділенні. Очевидно, її предки давно оселилися в Казахстані, але дітей своїх називали, як і на батьківщині – Беата, Крися, Моніка. Сама Стефа своїм іменем завдячує батькові – той начитався літератури і вибрав це ім’я, бо воно, мовляв, романтичне – Сте-фа-ні-я… Поруч працювали казахи, німці, українці, росіяни, білоруси. Жили цікаво, були перспективи росту в роботі. Неподалік височіли корпуси медінституту. Стефа мріяла поступати на той рік у цей вуз, готувалася до екзаменів в години дозвілля. Тьху, знову провалилися в «яму», нудота підступила, аж судомило. Дівчина відкусила огірка. І коли це скінчиться? Відлягло. Згадалася баба Лукерка, тітчина сусідка. Було Лукерці вже вісімдесят років з гаком. Вона розповідала, що приїхала в ці степи ще дитиною, та так на Україну і не повернулась. Їй часто снилось: летить вона над озером і приземляється на березі. Хоче повернутися на той берег, звідки прилетіла, а сил немає. Так і вийшло в житті – вона ніколи не змогла ще хоч раз побачити край свого дитинства. Стефка любила слухати бабцю, а та, вдячна за увагу, розповідала, розповідала…
- Підлітаємо! – пролунав веселий голос пілота. Стефа аж зібгалася вся – зараз знову занудить. Але ні, літак сів без потрясінь. Двері відкрилися, поставлено трап – прошу, пані, до виходу!. Білозубий пілот першим вискочив на траву, потім зійшов старий казах, за ним і Стефка. Господи, як легко дихалося на землі! Навкруги степ, степ. Лягти б на траву і лежати, лежати. Стефа попрощалася з пілотом, подякувала за «приємний» політ і поволі попрямувала до степової лікарні, що розташувалася в зернорадгоспі «Озерний».
Пройшовши метрів триста, дівчина побачила лікарню. Стояла вона на краєчку радгоспу – охайна, обнесена ще не пофарбованим парканчиком. Два одноповерхових будиночки один навпроти одного, їз яких один – поліклініка, інший – стаціонар. Між ними метрів двадцять відстані. Ще був невеликий гараж і сарайчик – все нове, із каменю. Радували око недавно посаджені кущі декоративних рослин, яблуні, сливи. Між клінікою і стаціонаром була розбита клумба, де рясніли якісь квіти. Стефку зустріла старша медсестра. Познайомила з персоналом, а потім відвела на квартиру в «фінському» будинку, де мешкали працівники лікарні. Квартира двокімнатна, газ – балонний, воду брали з колонки на вулиці. Митися можна було в лікарні під душем. Отже, місяць попереду – робота в степовій лікарні. А тепер привести себе в порядок і відпочити з дороги.
О восьмій Стефа зайшла в поліклініку – треба було познайомитися з головним лікарем, який до цього навідувався у віддалений казахський аул (він був казахом, і тому на виклики їздив сам, без перекладача). В кабінет Анатолія Борисовича (по-казахськи Тлеутая Бейсареновича) Стефа зайшла з Тамарою, рентген-техніком. Познайомилися. Головний був однолітком Стефи, працював недавно, після інституту, який закінчив у Ленінграді. За фахом був хірургом. Приємне молоде обличчя, веселі злегка звужені очі… Стефа українською запитала в Тамари:
- Цікаво, чи він жонатий?
Тамара – знічено:
- А що, коли він розуміє нашу балаканину?
Стефа, усміхаючись відповіла: - Ти що, як він може розуміти? Українська для нього – як англійська для папуаса…
І раптом почула: Стефочко, я прекрасно розумію українську… Бо ріс в аулі, де було повно переселенців з України, ще тих, котрих пригнала сюди цариця Катерина. Отже, українська для мене, як рідна. Що стосується твого запитання, то я не жонатий, але маю наречену, звати її Галія. Вона через рік приїде сюди, а зараз навчається в медінституті, освоює педіатрію. Що тебе цікавить ще?
Стефа, вражена почутим, присіла в крісло і великими сірими очима видивилася на головлікаря. Після деякого замішання всі троє весело розсміялися.
Працювати в лікарні було суцільним задоволенням. Медперсонал молодий, жили дружно, злагоджено. Стефа обійшла всі помешкання. В стаціонарі вражав хірургічний блок, прекрасна операційна, гінекологічне обладнання. Хворих мало, лише люди похилого віку. Молоді в цю пору були в степу – жнива! Стефа пройшлася вулицями радгоспу – довгими, прямими. Будинки однотипні, одноповерхові. Збоку виднілися експериментальні двоповерхівки, шість чи сім, декотрі були незаселені. В центрі клуб, адміністративний будинок, їдальня. У їдальні – багатий вибір страв, охайно, затишно. Приємна завідуюча і обслуговуючий персонал. Тут завжди повно відвідувачів. Радгосп будувався – отже приїжджі будівельники завжди харчувалися в їдальні. Заглядали сюди і студенти – в цю пору саме приїхав будівельний загін із Москви. І хоча студенти – люди самозабезпечені, у них був і свій лікар, і своя кухня – але їдальню вони не минали, тут справді готували чудово. А поласувати всі люблять… Стефа замовила оладки із сметаною. Пальчики оближеш! Подякувавши, вона вийшла на вулицю. На квартирі її чекав лист від Моніки.
Моніка явно скучала. Була вона справжньою красунею – висока, злегка повна, а очі великі, голубі, сонні – дівчина була схильна частіше спати, аніж витрачати час на читання книг, кіно чи танці, тим паче на хлопців. Залицяльників відганяв її байдужий, презирливий погляд. Стефу вона поважала за вміння мовчати і розуміти її без слів. Інколи вони могли іти на роботу – це десь із півгодини – не обмовившись жодним словом. Тепер, з від’їздом Стефи, мовчати було ні з ким. Усміхнувшись, Стефа поклала лист на туалетний столик. Потім відповість.
Після нічного чергування Стефа помилася під душем, зайшла до Анатолія Борисовича домовитися з ним, аби взяв її в поїздку до казахів. Лікар обіцяв заїхати за нею після прийому. Поспавши години дві, дівчина проснулась. Було тихо. Вона виглянула у вікно. Легкий вітерець підіймав пил на вулиці. Дороги були грунтові. Під вікнами будинків цвіли мальви, матіоли. Штахети красувалися зеленою фарбою. Стефа примітила, що українки і татарки особливо ревно слідкують за чистотою своїх осель, підбілюють їх кілька разів за літо. І квіти висаджують, і дерева, хоча, кажуть, дерева рідко приживаються у степу – налітає чорна буря і видуває, вистуджує насадження. Ота чорна буря зацікавила Стефу. Вона й не гадала, що зустрінеться з цим явищем так швидко.
В дорогу зібралися десь о чотирнадцятій. Спекота стояла фантастична. Їхали «швидкою» по ґрунтовій дорозі – інших тут ще не було. Небо – високе-високе. Степ навкруги на сотні кілометрів. І лише електричні стовпи оживляли це безлюддя. На стовпах, нахнюпившись, сиділи мовчазні беркути. І – тиша. Якась аж дзвінка, шелестка. Стефу заворожувало це безмежжя. Головний сидів позаду, заглиблений у своє – він марив якимось новим пристроєм для операційної, і міркував, як його придбати. В аулі теж все було не так, як бачилося Стефі. Казахи жили в будинках по типу радгоспівських. Єдине, що різнило їх від жителів центральної садиби, це наявність у власних господарствах більшої кількості корів. Були ще коні, вівці, навіть подекуди і верблюди. Жили казахи охайно, відзначалися привітністю і гостинністю. Анатолій Борисович розмовляв з ними по-казахськи. Оглянувши пацієнтів, відвідали дитсадок. Там теж все було добре – і їжа, і режим. Діти були рожевощокі, веселі. Тож, задоволений оглядом, головний велів рушати. Виїхали. Хвилин через двадцять почало сутеніти – різко, швидко, нагально. Головний стурбовано попросив водія зупинити «швидку». Стали. І тут зробилося геть темно. Вітер шарпав машину, стугонів і ревів у суцільній темряві. Пил, земля проносилися навкруги машини, забивали вітрове скло. Холодно було неймовірно. Водій дістав ковдри з носилок, і всі поховалися в ці «пледи». Але це спасало ненадовго – холод пронизував все довкола. Включили фари – дарма! Темрява була суцільною.
- Ну що, Стефо, таке бачила? – запитав Тлеутаєв.
Стефа покрутила головою. Це просто жах! Так вони сиділи з півгодини. Буря відійшла так же несподівано, як і з’явилася. Заголубіло небо, виглянуло сонце. І лише острівці землі й піску нагадували про пригоду, доволі-таки звичну в цих краях. «Скора» покотила до лікарні, вся обсипана чорним пилом. Треба буде довго мити й прибирати її, але головне – вона витримала буревій!
…Дні пролітали, ніби їх поглинала безодня. На вихідний дівчата – Стефа і Тамара – вирішили сходити на озеро. Це десь за два кілометри від лікарні, у степу. Казали, що озеро те неповторної краси. Стефу вабило все незвичайне. Зібравши у кошик необхідні речі, дівчата вирушили в дорогу. Було тепло, сонячно. Степ цвів – жовті і червоні квіти притягали зір, і здавалося, ніби ідеш по килиму, м’якому, ворсистому. Тиша вражала. А які простори! Дорогу здолали непомітно. За стіною очеретів – як на Вкраїні! – виникло диво-озеро з водою, прозорою аж до дна. Було воно неглибоке, вода в ньому прохолодна, з легкою блакиттю. Під берегами лебеділо латаття, жовті лілеї соромливо виглядали з-під широкого листя. Дівчата роздяглися, постояли на березі, позагорали і, не змовляючись, кинулися у воду. Вода була прохолодною, дно – тверде. Втому як рукою зняло. Дівчата бризкалися, пірнали, плавали на той бік. Там стіна очерету закривала озеро від сторонніх очей. «Як око в лобі» - подумала Стефа. Вибравшись із води, медички розляглися на простирадлі. Благодать! Давно Стефа так не спочивала – на серці було спокійно, приємно. Дівчина задрімала. Тамара назбирала квіти для вінків. Під вечір дівчата, щасливі, веселі, у вінках із жовтих і червоних квітів, підходили до лікарні. Які незабутні враження подарував їм цей день! А те озеро – диво степове – ще довго снитиме Стефі. Магія, та й годі!..
В той день Стефа чергувала і в гінекологічній палаті, і в терапії. Головний поїхав до комбайнерів, на далекий стан – жнива ж були в розпалі. Люди працювали по дві зміни, то ж огляд лікаря їм не завадить. Стефа звично виконувала призначення – робила ін’єкції, розносила пігулки і мікстури, ставила гірчичники. Помивши голки і шприци, Стефа поставила їх кип’ятити. Санітарка протирала підлогу – вже вкотре. Двері були відчинені, в приміщення проникали сонячні промені. Стефа вийшла на ганок. До лікарні під’їхала машина, і з неї наче випала жінка. Її підхопив чоловік і попрямував до Стефи. Дівчина допомогла занести жінку в палату. Жінка – це була бухгалтер радгоспу – розповіла, що сама перервала собі вагітність. Зараз вона стікала кров’ю. Не вагаючись, Стефа з санітаркою перевезли жінку в операційну. Гаятись не можна було – кожна хвилина дорога! Помивши руки, Стефа розклала інструмент на столику. До цього вона поклала жінці холод на живіт, ввела у вену хлористий кальцій, зробила ін’єкцію кордіаміну. Ще раз оглянула. Матка була повністю відкрита, і Стефа відразу почала «чистку». Обережно, як це робив головний лікар, Стефа перевіряла всі «куточки» матки. Здається, все. Закінчивши операцію, Стефа помила інструмент на стерилізацію. Хвора задрімала. Укривши її ковдрою, Стефа присіла на стільчик. Артеріальний тиск трохи занижений. Санітарка занесла склянку чаю з булочкою. Жінка пригубила кілька ковтків рідини і втомлено відкинулася на подушку. В палату нечутно зайшов Анатолій Борисович. Його очі блищали.
- Ну, як справилася? Не злякалася? – Говорячи це, лікар підійшов до крісла, оглянув хвору.
- Зараз провіримо, що тут у нас, і будемо спочивати. Стефа відкрила для лікаря стерилізатор з набором інструментів. Помивши руки, лікар усівся на стільчик і почав огляд. Стефа подавала інструмент. Хвора лежала спокійно.
- Ось і все. Порядок. Молодець, дівчинко!
Анатолій Борисович пішов мити руки. Стефа з санітаркою обережно переклали жінку на «каталку» і відвезли з операційної в палату. Лишилося прибрати в операційній, а там уже й обід. Скоро «Степан» прийде під’їсти. Стефа усміхнулася. Це ще одна приємна несподіванка для неї. Цього літа на території лікарні з’явився молодий байбак і поселився в ніші фундаменту поліклініки. Намостив собі трави, бинтів, листя. І одного ранку прийшов у стаціонар. Проминувши коридор, зайшов у палату до жінок. В палаті лежали «хроніки» - з бронхітами, астмою, радикулітами. Прихід байбака зворушив жінок. Звірок стояв на задніх лапках і цікавими веселими очицями дивився на присутніх. Потім підійшов до тумбочки Євдокії Тарасової і почав повискувати – тихенько, настійливо. Євдокія здогадалася – звірок хоче їсти. Відкривши тумбочку, дістала печиво. Простягла пластинку Степану – чомусь таке ім’я прийшло на ум Євдокії – і байбак передніми лапками взяв пластинку і задоволено почав їсти. Швидко впоравшись з печивом, почав знову повискувати… Євдокія подала йому карамель. Але Стьопа не міг розкрутити обгортку – він вертів карамель сяк і так, шарпав її, сердито посвистував… Євдокія розгорнула карамелинку, і Стьопа задоволено схрупав її, стоячи на задніх лапках. Хворі були втішені. Степан став оберегом лікарні. Вранці, в обід, увечері він з’являвся в стаціонарі і «дегустував меню». Їв суп, чи борщ, кашу і запивав киселем або чаєм – при цьому стояв на задніх лапках, в передніх тримав чашку, як людина. Черевце його на очах збільшувалося у розмірах, округлювалося… Випивши «десерт», Стьопа витирав лапками вуса, ставив чашку на ганок, і, перевалюючись з боку на бік, прямував до своєї «хатинки». Для хворих цей ритуал був просто необхідним – він тішив їх, звеселяв, приносив гарний настрій. Стефа була закохана в звірка. Вранці він приходив у сестринську, забирався по руці Стефи на її плече і сидів там, хитро оглядаючи кабінет і, задоволено посвистуючи, світив круглими цікавими оченятами…
…Моніка писала, що в місті спекотно, в стаціонарі роботи доволі, хоча хворих поменшало. Адже літо, пора відпусток. Кілька медсестер по путівкам профспілки поїхали відпочити в Болгарію. В місті гастролювали артисти із Ленінграда. По радіо передають нові українські пісні – «Черемшину», «Червону руту». Стефа зраділа листу. Скоро вже і вона опиниться в місті. Несподівано відчула, що хочеться побачити Моніку, палац цілинників, місто. Лишилося чотири дні – і прощай, радгосп «Озерний» у безмежних казахських степах!
В передостанній день Стефа і Тамара навідалися в степ – треба ж попрощатися з озеречком!. Очевидно, через це озеречко радгосп і отримав свою назву. А було ж іще двоє озер – це подалі, кілометрів за сімдесят звідси. Там, кажуть, господарювали рожеві фламінго. Прозора вода освіжала тіла, латаття царственно пласталося на воді і під нею… Комиші стіною стояли навкруги. Може, то були воїни-охоронці степів?.. Навкруги зеленіла трава, подекуди цвіли жовті квіти. Який разючий контраст між цим райським куточком і селищем! Тут диво-оазис, а там – сірі, курні дороги, пил на будинках, вікнах – всюди. Стефа наостанку рішила сходити в їдальню – там смачно готували оладки…
Заступивши в нічну зміну, Стефа звично провірила кількість хворих, поцікавилася їх станом. Потім перегорнула журнали. Все в нормі. Призначення лікаря виконані чітко. Підлога в коридорах вимита до блиску. Стефа чекала вечері – адже байбак, як завжди, з’явиться за своєю «порцією». Справді, кумедний звірок постав на ганку, де його вже чекала рисова каша і узвар. Спокійно впоравшись із «їдьбою», як охрестила це дійство Стефа, байбак потягнув своє обважніле тіло за ріг поліклініки. Дівчина присіла на кушетку. Завтра – в місто! І тут на вулиці засигналила «полуторка». Стефа з санітаркою вибігли до хвіртки. Двоє молодих хлопців вели зв’язаного чоловіка – худого, з лисим черепом, закривавленого, з перебитою рукою. Чоловік був на диво байдужий, хлопці – розлючені, як молоді беркути. За кілька хвилин підійшов головний лікар. Лисому замінили пов’язку, помістили в палату, де нікого не було. Він сидів на ліжку – мовчазний, з безбарвними, байдужими очима. На ліжку - матрац і простирадло. За ним наглядала санітарка. Хлопці – це були рідні брати – пішли додому. Головний розповів Стефі страшну, приголомшливу історію.
Завідуюча їдальнею – її звали Надія Семенівна – сама виховувала двох синів. В те літо вони були вже батьками, мали свої сім’ї, жили окремо від матері. Навідували її часто, допомагали при потребі. Її чоловік потрапив у війну в полон до німців, зголосився працювати на них. Зачислений у якусь «зондеркоманду», лютував на окупованих територіях. У ньому проснулися задатки садиста, тож вони проявилися в його «роботі» сповна. Десь у Чехії та команда потрапила в полон до червоноармійців. Після дослідження всіх «подвигів» цього підрозділу СС чоловік Надії Семенівни був засуджений. Заміж Надія більше не виходила. Відбувши покарання, чоловік знайшов Надію і повесні з’явився в селищі. Вона прийняла його як кару. Жили в окремих кімнатах, розмовляли рідко. Чоловік був похмурий, часто пропадав у степу – ходив на полювання, любив постріляти. Інколи приносив лисицю. Сини батька не прийняли – розмовляти з ним не хотіли, не довіряли йому ні в чому. Як і раніше, приходили до матері. Батька обминали, як непотрібну річ. Так проходили дні. Того вечора Надія прийшла додому раніше. На другому поверсі, в залі, менший син Надії сидів у кріслі, чекаючи матір. Завтра він планував поїхати в обласний центр у справах і хотів запитати, що привезти мамі з області. За Надією зайшов чоловік – напідпитку, з шаленими, злими очима. За плечима в нього стирчала мисливська рушниця. Прямо з порога він почав «допит»:
- Ну, Надюша, розповідай, як жила без мене? Як чекала мужа?..
Надія не встигла сказати нічого – розлючений чоловік вистрелив їй у голову…
Мозок жінки розпливався по стінах, кров заливала підлогу. Син, почувши постріл, вийшов на східці… Мати лежала на підлозі. Голова її була розтрощена. Всюди - кров, кров. Батько, побачивши сина, підняв рушницю, прицілився. Але постріл не пролунав – син обрушився на шаленця, рушниця відлетіла вбік. Хлопець поламав руку звіру, бив його головою об стіну. Забігли сусіди, відтягли хлопця від нелюда. Зв’язали колишнього есесівця, забинтували поламану руку. Підійшов старший син, потім з’явився головний лікар. До будинку під’їхала радгоспівська «полуторка». Сповістили в район. До ранку есесівець має пробути в лікарні, а вранці міліція обіцяла забрати вбивцю в район. А там суд. Сумна звістка повисла над селищем.
Стефа кілька разів з острахом заходила в палату до вбивці. Він сидів на ліжку, навіть щось з’їв – санітарка занесла кашу та склянку чаю. Десь опівночі чоловік спробував повіситися. Одірвав від простирадла смужку шириною в долоню, зсукав її і, прив’язавши до бильця ліжка та накинувши зашморг на шию, почав відповзати від бильця, затягуючи петлю… Санітарка забігла в палату, перерізала зашморг. Чоловік хрипів, піна котилася з рота… До ранку ніхто не спав у лікарні. Коли почало сіріти, під’їхала машина з району. Есесівця вивели два міліціонери і повели до машини. Осторонь стояли сини – мовчазні, страшні у своєму горі і ненависті… Розвиднялося.
Стефа обійшла палати, попрощалася з хворими. Забігла до байбака. Той спав, кумедно закривши мордочку лапками… До «Аннушки» її проводжали Тамара і головний лікар. Тамара обіцяла писати. Головний вряди-годи наїжджав у місто в справах, тож могли побачитися. «Аннушка» злетіла, похололо в грудях. Стефа глянула в ілюмінатор. Під крилом лишилися фігурки Тамари і лікаря, будівлі радгоспу. Прощай, озеречко, диво серед степу! І байбак – прощай! Набравши висоту, літак летів більш-менш пристойно, без провалювання в повітряні «ями». Сонце піднялося вище. Глянувши вниз, Стефа здригнулась: їй здалося, що під променями сонця степ став червоним, ніби залитий кров’ю, як підлога у кімнаті вбитої Надії Семенівни… І примариться ж отаке! Зітхнувши Стефа згадала, що її має зустріти Моніка. А там – робота, репетиції, концерти. Але десь у куточку серця залишаться враження від цього останнього степового відрядження, в якому вмістилось так багато і несподіваного, і приємного, і страшного. Як у житті. «Аннушка», поволі знижуючись, ішла на посадку.
ID:
495455
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.04.2014 09:59:01
© дата внесення змiн: 17.02.2016 09:41:37
автор: Галина Будянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
