Тобі тут не місце, іди!
Невільниця світу у пастці.
Удома застигли сліди,
і тут заховалась у масці.
Душа наче вічний вогонь,
палає своєю тугою,
всю ніжність білявих долонь,
змила втома неначе водою.
В цілім світі не має людей,
лиш химери потвор невловимі,
не зімкнути в цю ніч і очей,
що були все життя мов незримі.
Не покинула серце журба,
залетіла весною у клітку,
у далекі простори зайшла,
і поставила там свою мітку.
Не побачиш усміхнених лиць,
поховались в своєму дикунстві,
не приходять вони до каплиць,
загниють їхні душі в безумстві.
Даремно потрачені дні,
на усіх, хто того був не вартий,
на землі мов у пеклі на дні,
а все зло того дна не здолати.
Не шукай собі винних, тікай!
Забракло всіх сил горювати,
ти не бійся, у щастя злітай,
бо приходить твій час помирати.
Там не має ні зла ні добра,
ані сірих зажурених буднів,
не важливі сторонні слова,
бо твій шлях вже давно обезлюднів.
Та чому охопив тебе страх?
Смерть хоробрих не має лякати,
Все життя обертається в крах,
не залишилось сенсу блукати.
Тобі тут не місце. Іди!
Невільниця світу у пастці.
Перетнулись світів двох стежки,
вже не треба ховатись у масці.
