Кожен із нас має якісь страхи. Вони нас часто переслідують в думках, застають зненацька. Буває таке навіть, що ти просто їдеш десь в метро, сидиш на парах, обідаєш, і відчуваєш, як щось здавлює груди, щось тривожить, щось закрадається, немов тінь у твою свідомість. Стає лячно та незручно. Що це? Чому ми так безсильні перед своїми страхами?
Я часто замислююсь над тим, що нічого не встигну. Ні, не написати доповідь чи статтю. Я боюсь, що не зроблю нічого значимого в своєму житті. Що не принесу ніякої користі. Що не реалізую себе як особистість. Що не побачу світ, що не побачу як живуть люди в Нью-Йорку чи Лондоні. Не побачу, як прекрасний Тихий Океан і як чаруючі сходи та заходи сонця на Санторіні. Я боюсь що так і лишусь пересічною людиною, яка влаштується на роботу, заведе сім’ю і все. Я боюсь зустріти та закохатись в людину, яка не розділятиме зі мною моїх бажань. Страх жити так, як і всі, страх опуститись до задоволення примітивних потреб та бути завжди у підніжжя гори. Страх так і не забратись на ту гору. Страх не ризикнути, ризик – виправдовує дії. Результат – виправдовує все. Я звісно безсильна перед примхами долі, але хочеться вірити, що я керую своїм життям повністю. Хочеться вірити в те, що я можу направити штурвал у правильному напрямку.