Прости, поезіє, мені,
Що так давно вже не писала,
У днях так часто оминала
Й не бачила Тебе вночі.
Втрачала сенс не лиш писати,
А навіть дихати в Тобі,
Застрягла я в такій журбі,
Що не могла Тебе й читати.
Цей рік мене побив в дорозі,
Не було місця вже живого,
Я не хотіла вже нічого,
Душа лежала на підлозі...
І тільки видих і без вдиху,
Як від удару в боротьбі,
Не до поезії тоді,
І навіть не до передиху.
І лише Бог зумів підняти,
Коліна витерла із крові.
І "друзі" стали вже "знайомі",
Завіси впали, ролі знято...
Та я вернулась, бачиш, пишу.
Не знаю, звідки Ти в мені,
Бо не таланило в ті дні,
Бо замість Тебе була тиша.
Прости, поезіє, мені,
Ми є не вічні, та можливо
Хоча б думки свої миттєво
Залишу я навік в Тобі...
я нічого не вирішував, я висловлював свою думку. а ви вступаєте в полеміку. приймайте різні думки з гідністю. дякую
Olya Savchuk відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за саме таку різну думку!) Я зрозуміла Вас і прочитала Вашу поезію, ми просто на різних хвилях, і це нормально. Щиро зичу Вам Натхнення і Любові!
Olya Savchuk відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Поезія як духовний світ живе в нас, і якщо ми самі себе пробачаємо, вирішуємо йти вперед, то і пишемо далі. Все залежить від нас. А пробачення, якщо добре подумати, звучало до свого бажання писати рядки для душі не тільки своєї, а й інших. Воно з'явилося, значить відпустило минуле, пробачило і знов ожило в мені те зерно...)
А Ви довго думали перед тим як написати свій коментарій?)) Чи принаймні давно пишете?