Серпанок. Ранковий туман точиться містом і обвиває все, поглинає мегаполіс у свій полон. По ботанічному саду бігають офіціанти, прислуга, фотографи, купа друзів. Все оповоте ароматом квітів. Ошатні столи. Фонтани з шампанського. Бокали вина. Розмаїття барв. Але переважає білий. Як символ чогось чистого. Чогось нового. Охайного. Святкового. Ошатного. Музики поволі налаштовують апаратуру. Тамада звіряє сценарій. Майбутні родичі знайомляться одне з одним.
Він. Знервований. Виважений. Чорний костюм. Віддає маленькій племінниці обручки. Мала – віддзеркалення нареченої. Ніби міні-копія. З кошиком пелюсток. У нього тремтять руки. Бринить серце. Але ні жестами, ні ходою, ні бодай мімікою він намагається не виказати свого стану. Тільки голос інколи підводить. На щастя поряд товариші, друзі, рідні. Що не дають панікувати.
Вона. В білій сукні. З маленьким букетом. Як лялька. Нервує. Не може цього приховати. Все, про що мріяла збулось. Життя попереду. Довге і щасливе. Але чомусь аж сльози навертаються. Вони завжди як непрохані гості з’являються на очах. Чому? Саме зараз. Напевно, у найщасливіший день в житті. Руки тремтять. Але зростає бажання вже вийти до коханого. Ну, чому так нервувати? Та невже ж то таке буває, що спланували весілля, а потім ти виходиш в білій сукні, а він глянув і типу що, передумав. Ні. То чому так бринить голос? Чому у п’ятках відлунює ритм серця? Чому руки німіють? Ноги немов кам’яніють. Кожен крок дається напружено і схвильовано. Врешт,і все готово. Дружки попереду. Потім вона. Грає марш Мендельсона. Перші подружні обітниці. Відповіді так. Перші розчерки у документі, що з’єднав дві фізичних особи на папері та два люблячих серця насправді. Перші поздоровлення. Сльози щастя.
Перший подружній танок. Повільна музика. Так гарно. Потім пари поступово приєднуються. На танцювальному майданчику політ, тобто танок закоханих. Різного віку.
Єдині слова, що могла сказати Аліса через сльози щастя, що бриніли на очах: «А Анжелка справді на це заслужила». Міцні обійми Антона і несподівана відповідь: «Сподіваюсь, і нас це скоро чекає. Недарма ж ти впіймала букет нареченої!»
Та мене саму це дивує))) Якщо ж серйозно, то зацікавив початок, ну а вже там, звісно, хотілося довідатися, до чого ж воно все прийде... Трохи не те, чого очікувала. Сам сюжет не надто оригінальний, але цікаво було почитати саме роздуми, чи пак авторські відступи - звісно, що там автобіографічності найбільше. Та і "перлів" багато - і про ключ, і "дистриб"ютори легкого харчування" тощо.
А взагалі, тут прозу читають мало, ще одну сторінку - куди не йшло, а "роман з продовженням"... Можливо, ще й тому, що незручно з екрану так багато читати, і форматування незручне. То і я спочатку вішала, а потім повидаляла.
Sama_po_Sobi відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ще раз дякую Вам величезне)) звичайно, я не претендую на якусь унікальність написання, стилю, сюжету... і тим цінніше, що існують такі люди, що це читають...це завжди приємно зачіпає якісь струни душі)))ще раз дякую Вам і за слова, і за витрачений ( сподіваюсь, не зовсім марно))) час і за терпіння))
Прочитала... Згадала юність... Досить непогано, напевне, що не без автобіографічності? Багато гарних думок і цікавих мовних зворотів. Бажаю вам подальших успіхів і творчого зростання!
Sama_po_Sobi відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Знаєте, коли я це тут опубліковувала, думала, що не знайдеться жодної людини, хто б прочитав бодай 1 якийсь шматочок. А Ви прочитали, мене це вражає, і водночас дивує)) Величезне дякую Вам і за слова, і за коментарі, і за час, який ви витратили на мою писанину)))Так, дещо із власного так би мовити, "життєвого багажу" я прихопила, чого ж тут гріха таїти до тексту, але більше у якихось судженнях, ніж подіях, хоча є, звісно декілька прямих аналогій з моїм життям))Тому, мені так і цінні ці декілька списаних аркушів, і тому я так неймовірно радію, коли хтось знаходить щось цікаве й для себе. Дякую Вам ще раз за гарні слова і побажання) І Вам всього найкращого!
тощо.
