Знову осінь в душі. Хмари сірим дощем
поливають давно вже посохлі долини.
А у серці моїм оповитім плющем
біль мереживо сиве плете з павутини.
Коли втрачено сенс, то не є вже життя,
так – безбарвне, безцільне, пусте існування,
у якому вмирають усі почуття...
Безнадійно згасає без віри кохання.
Хто відчує мій біль? Хто розрадить мене?
Може, краще у вічному сні відпочити?..
Смерть покличе у путь і вітрило напне,
але душу не хочу я занапастити.
Я блукаю у снах і шукаю у них
світ, що вабить теплом і народжує чари.
Поховаю у ньому не скоєний гріх,
щоб себе врятувати від Божої кари.
