"Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі,
голодні, заплакані й голі,
волочилися крізь негритянські квартали над ранок,
шукали злу дозу"
Алену Гінзбергу
Діти попелу злітають ночами вище зір і вище планет
Мов кити, і чотири є камери в серцях їхніх, наскрізь проіржавлені
Наче в груди, розірвані часом, шрикнув хтось гнилий наскрізь
стилет
Діти попелу марять минулим,
Пишуть "ні" у порожніх рядках
Зі світанком і зловленим променем
Щось ховають - вночі зірваний дах?
І напевно, невдалі параметри потрапляють у фотошукач
Бо ні зір, ні планет, серця камери із артеріями і капілярами
Не побачиш на спалених випадкових фотокартках
А казали ж тобі, що рукописи на багаттях жарких не горять
Ти не вірив, що сонце їх спалює
Ти не вірив, що букви розплавлені
Обпікають безсонням наповнені всі кришталики в тебе в очах
А тепер насолоджуйся згарищем
І рятуйся, злітаючи далі ще
Попеліючи, наче чорнобильські
Із реакторів тіні-примари.
І коли усі марева звіються
Вітрогонистим ночі керманичем,
І коли многоповерхі труни
Розчиняться в бетонній імлі.
Діти попелу мертві рукописи
Та зіржавлені зоряні струни
Знову нестимуть серед дахів.
Зовсім так, наче Сонце ніколи не згасне.
16 червня 2014
