І як не думать про се но́че?
Не можу я, прости дурній...
Навколо вітер той шепоче,
як шле синів у винний бій.
Не переплюне й та гроза,
озер, які тая́ть жіночі очі,
коли ще вранці є роса,
а він іде в холодні ночі...
І тихо, як востаннє, скаже:
"Ти зачекай мене, кохана!",
та й пі́де, всім отам покаже,
де є кордон і воленька жадана.
Ніхто не зна, чи він вернеться,
чи забере його земля...
Проте таке сміливе серце,
не бачили ще ті з Кремля.
Феміда, та, розставить кра́́́пки,
провчить катів мечем "хохлів"!
Історія робила вже порядки,
і зробить ще, уже без слів.
