- Зупинись на хвилину. -попросив викладач.- В тебе трусяться руки. В тебе щось сталось?
- Ні, все гаразд. У мене завжди руки трусяться, коли я переживаю чи хвилююсь. -намагалась вислизнути від відповіді Віра.
- Як скажеш.Давай почнем спочатку. Ось звідси, від ноти соль. - Андрій Андрійович зробив вигляд, що повірив.
Вже пройшло 3 дні від тих фатальних вихідних. Та яке там, їх навіть фатальними назвати не можна. Віра просто занадто багато очікувала від нього. Від незнайомої людини. Вона завжди так. Занадто багато очікує. Занадто ідеалізує людей. Всіх. А потім так боляче розуміти, що вони не виправдали твоїх сподівань. Розуміти, що ідеальних людей не існує в природі. А так хотілось вірити, що він саме той.Ці думки не давали їй спокою. І не давали спокою її старенькому блокноту. Невже в ній занадто багато тепла? Невже через це на її шляху зустрічаються тільки занадто холодні? Хоч вона намагається їх розтопити, розтопити лід в душі своєю щирістю та добротою, та в кінці то кінців вона віддає занадто багато і ніхто просто невсилі повернути хоч трохи назад. Коли вона видихається, вона стає нікому не потрібна. Кому потрібна зів'яла квітка? А їй ж просто напросто потрібна була крапля чи дві води.
- До побачення, Віро. На завтра вивчиш ту мелодію, яку будеш виконувати на концерті. - попрощався викладач.
- Андрій Андрійович, може не треба? Я не хочу брати участі в концерті. Давайте я допоможу з підготовкою, але на сцену не вийду. - вперлась Віра.
- Це не обговорюється. Твій талант повинен розвиватись. А як це відбудеться без пильних вух слухачів, без їх оплесків та підтримки? Ми вже про все домовились. Ти будеш виступати останньою. Десерт. - намагався жартувати викладач.
- А може все-таки...- пробувала заперечити дівчина.
- Ні. Ти ж хочеш хорошу оцінку в кінці семестру?
Проти цих аргументів у дівчини не було нічого. Залишається погодитись і перетерпіти ті 5 хв. За ці, здавалось би маленькі 5 хвилин, її обговорять, обдивляться, дехто побажає їй провалу, дехто захопиться її грою. Та всі будуть чекати від неї чогось незвичайного, вибуху емоцій і їй прийдеться не розчарувати їх. Виступити, щоб задовольнити бажання та очікування інших. Ми постійно так живем, задовільняючи бажання інших, не зважаючи на свої. Від нас завжди чогось чекають, і ми не маєм права схибити. А так хочеться інколи забути про всіх і зробити все навпаки. Та це занадто велика розкіш. Занадто. Особливо, коли від цього залежить твоє майбутнє.
- До побачення. - прошепотіла Віра і вийшла з аудиторії.
Потрібно було вибрати мелодію. Звичайно, це буде Шопен. Mother's Journey напевно, або ж Фонарики. Обидві дівчина знала напам'ять. Обидві чіпляли за душу,як говориться. Обидві висловлювали, те, що зараз у неї на душі.Гра, навчання - зараз це найголовніше. Це те, що відволіче, допоможе забутись. Музика - єдине, що підтримує. В ній розчинюєшся повністю і безповоротно.В музиці знаходиться спасіння і забуття водночас.