Війна. Вони сиділи по домівках.
ніхто із них не знав, що час настав.
склонила донечка беззахисно голівку.
і батько раптом на підлогу впав.
а мати несподівано застигла,
промовивши востаннє: це війна...
і стало враз так тихо...тихо...тихо...
і по щоці скотилася сльоза...
вони замовкли. Назавжди. Навічно.
Ніхто-ніхто не вижив того дня.
... Життя загасло, мов згорівша свічка.
і так померла не одна сім'я.
чому, скажи? Невже і справді небо
мовчатиме, не допоможе нам?
а нам би жити - більшого не треба!
та як поясниш це панам - катам?!
де ж справедливість? І за що ми винні?
що брата шанували? А тепер
він зрадив нас. Встромив ножа у спину.
він до краплини нашу щедрість стер!
та врешті ми зупинемо ці муки.
ми вистоїмо! Разом до кінця!
... Лиш плаче Україна від розлуки
за тими...кого поряд вже нема.
...
... Вона вночі прокинеться і тихо
промовить в мертву тишу: синку, стій...
війна... Це найстрашніше в світі лихо...
невинний син лежить в землі сирій...
і тихо...тихо так в моїй країні...
ледь чутний Мамин стогін, Мамин плач...
йди звідси геть! Запам'ятай, віднині,
найбільший ворог мій, Я - твій палач!