Обійми завжди замінюють тисячу слів. Коли ти обіймаєш людину, то на підсвідомому рівні розумієш, приємна вона тобі чи ні, чи хочеш, аби ці обійми стали гарною щоденною звичкою, чи може ця людина стати вагомою частиною твого життя.
Якщо, читаючи ці слова, ви подумали про якусь конкретну людину, значить у вас є заради кого жити. Значить ви знаєте, в чиїх обіймах би могли поселитись назавжди. Значить ваше життя не позбавлене сенсу. Чи є у мене така людина? Щоб от я її обійняла і відчула, що все життя мрію прокидатись та засинати в обіймах цього чоловіка? Не знаю. Обійми це життєво необхідний антидепресант, такі собі безкоштовно-коштовні ліки, але, очевидно, мої ліки – з неякісної партії, яку виготовлювали в занехаяній коморі при свічках. Чому безкоштовно-коштовні? Бо так чи інакше, хоч людина як дає, так і приймає обійми водночас, вона платить за них певну ціну. Моральну, фізичну – залежно від ситуації. Проте частинки душі, вкладені в обійми, – це безпрограшні інвестиції.
У вас бувало таке, що ви прокидаєтесь, і відчуваєте, що вчорашнього чи вчорашньої вас уже немає? Що все кардинально змінилося, що вже не хочеться жити так, як вчора, що пора самореалізовуватись? Думаю, було. Такий ранок сьогодні у мене. Цей рукопис мимовільно почав розставляти пріоритети. Тепер я розумію, що не хочу бути з Андрієм. Що ці стосунки, нехай і недовгі, але давно вичерпані. Немає у них майбутнього. Не-ма-є. І ніколи не було.
В жінок є така слабкість, вигадувати собі закоханість для того, аби не було самотньо. Придумувати, як сильно ти хочеш бути з ним, як тобі бракує його присутності, обіймів, поцілунків, як тобі хочеться готувати для нього і прибирати за ним. Так було в мене. З Андрієм. І не тільки. Самонавіювання то страшна штука, скажу я вам. Немає нічого гіршого, аби зі самотності вигадувати собі почуття і шалено наполягати самій собі, що вони справжні, що непідробні.
Першою думкою, коли я прокинулась, була: “Треба поговорити з Андрієм”. Але як говорити з чоловіками? Як сказати, що не люблю, так, аби завдати якнайменше болю? Сказати стандартне “справа не в тобі, а в мені”? Смішно. Вже не той вік, мені не п'ятнадцять, аби говорити так. Взагалі, мабуть, у будь-якому випадку варто говорити те, що думаєш. Бо тут одне з двох — або ти зробиш боляче людині, або будеш мучитись сам чи сама. Тут рішення вже залежить від рівнів терплячості та егоїзму.
Наскільки сильно я ненавиджу себе, щоб ламати свої мрії та майбутнє? Мабуть, достатньо, аби намагатись відтягнути розмову. Проте що змінить моє мовчання? Багато всього змінить. Це як відтягувати з візитом до стоматолога. Болить день — тримаєшся, два — мовчиш, три — думаєш, до кого можна піти, а на четвертий йдеш до лікаря, бо терпіти більше не можеш. Так і з тими, кого ми не любимо, але любили раніше. Йдемо на різні самопожертви, терпимо недоліки, а потім... Потім настає той момент, коли більше нема змоги терпіти, але ти далі мовчиш. Мовчиш, бо любиш. А згодом проходить ще трохи часу, і ти починаєш ненавидіти людину, заради якої кинув чи кинула все, а він чи вона цього не цінує.
Любити перестала давно. От чесно. Мабуть, я з тих ідіоток, які бояться залишитись самотніми, проте самі роблять все для того, аби саме так і було. Це щось на кшталт життєрадісної людини, яка закидується за щоку жменями заспокійливого, бо неймовірно любить жити. Ви бачили таких людей? Якщо ні, то можемо бути знайомі. Це я.
...............................................................................................................................
Всі люди мають бути щасливими. Таке в них покликання. Це все дурня про слід, про будинок, сина, дерево і все решта. Єдине, що людина має зробити від народження і до смерті, - стати щасливою. Ніхто нікому нічого не винен, ні в чому ні перед ким не зобов'язаний. Навіть перед сім'єю. Навіть перед найріднішими. Бо в той момент, коли ти переступаєш через себе на користь когось іншого, - вважай, ти викинув своє щастя в смітник, перед тим добряче так його пошматувавши, на найменші шматочки, які неможливо буде колись знову зробити одним цілим.
Чи була я щасливою? Так. Безперечно, була. Не буває людей, які хоча би на мить не відчували саме цей стан. Стан абсолютного вдоволення життям. Коли в сім'ї, в стосунках з коханим чи коханою та із друзями, в роботі чи навчання, у фінансовому забезпеченні все гаразд. Саме тоді ти відчуваєш, що це і є щастя. Брешуть ті, хто каже, що це секундний стан. Миттєвим він може бути лише у тих, хто живе за чужими правилами, а в оці рідкісні хвилини вони живуть своїми головою та серцем. Із серії “не потрібно так”.
До чого я це все пишу. Любі мої читачі, тримайте голову на своїх плечах, не губіть її, і нехай вона живе у злагоді із серцем. Бо вважається, що можна керуватись лише чимось одним із них. Не погоджуюсь. Це як вірити в те, що собаки не друзі кішкам, проте існують тисячі, мільйони прикладів, що розбивають цей закоренілий стереотип, неначе скляну банку об бетонну підлогу. Дурість бути такими, якими вас хоче хтось бачити. Хіба що ваш погляд є аналогічним. І в жодному разі не нав'язаним.
Чи вартує ваше життя того, аби ви прожили його не там, не з тими, з ким хочеться, і зовсім не так, як ви уявляли собі в дитинстві? Розкладіть собі все на полички у величезній шафі душі. Наведіть там лад — витріть пилюку серця, почистіть та перескладайте думки, порозставляйте пріоритети і виперіть своє “Я”. Це допоможе.
.............................................................................................................................
Робочий день підходив до завершення. Андрій, як завжди, шукатиме зустрічі, а я знову буду придумувати причини, чому мені не виходить побачитись. І знову не запрошу його. І засинатиму під думки і пісні про дощ. Не думатиму про те, як він, де і з ким. Чи поїв, чи не продуло його в транспорті, чи запрошували його на співбесіду, чи добре він почувається і чи нервується, що я покинула його морально, втікаючи у свою мушлю, - раптом це, раніше настільки важливе, стало одним словом - “байдуже”.
Вимкнений телефон не тривожив мого спокою. Гарячий асфальт грів ноги крізь підошву легеньких балеток, а на плечі була все та ж сумка з рукописами. Знову втікаю. Знову намагаюсь зробити вигляд неймовірно зайнятої, і, без сумнівів, знову Андрій буде винним, коли таки знайде зі мною зв'язок. Проте, здається, за кілька хвилин я зачиню двері, не готуватиму кави та вечері, не перевдягатимусь, а втомлено впаду на ліжко і за лічені секунди мій мозок вже бачитиме сни...
...............................................................................................................................
Кілька слів про сни і їхнє місце у житті людини. Психологи не даремно писали сотні книг про те, що вони відображають наші думки, переживання, прагнення та острахи.
..............................................................................................................................
Довгий червоний коридор із заштореними поодинокими вікнами, я йду ним, біжу, і коли здається, що ось вже вихід, переді мною постає дзеркало. Дверей нема. Замість дверей — моє друге “Я”. Вихід з'явиться лише тоді, коли зможу його подолати.
ID:
517315
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.08.2014 22:16:29
© дата внесення змiн: 14.08.2014 22:18:19
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
