Останній день літа ще такий сонячний і безтурботний, а вечір вже тривожно передосінньо прогримів рясним дощем, змиваючи всі печалі.Той дощ був,наче магічне очищення після виснажливого літа.Останній літній дощ, як у мелодіях пікардійців, це явище таке ж рідкісне і чарівне, як полярна Аврора.Закінчились спекотні дні, пожовкли каштани, сповіщаючи що ось-ось будуть холодними ночі, зірки колючими, а вітри не рятувальними.
Блукаючи вулицями старого міста, поневолі чаруєшся гамірним життям, в такі моменти не варто намагатися впіймати і згуртувати власні думки, хай настрій сам твориться.А думки таки повертаються до неймовірного літа, в якому мої ноги пройшли безліч доріг, піднялись на захмарні вершини і спустились на дно річок.Літа, яке об»єднало з новими друзями, яке назавжди залишиться різнобарвною перлиною в намисті спогадів.Я дякую небесам за можливість жити і насолоджуватися світом, ковтати його повільно і з насолодою,як п»ється вечірня кава.Хочеться назавжди залишити в пам»яті материкоподібні тріщини асфальту на Тернопільському вокзалі, Краснянські вишки, схожі на гігантську павутину, відчувати вечірню карпатську прохолоду і смак повітря з-за хмар, а заплющивши очі опинитися у Шешорському водоспаді, який, наче пледом,огортає твої плечі потужними водяними променями.Коли сумно, вслухаюся в тишину власних мрій і чую стукіт коліс-знов мандри.
Не лише найкращі миті нашого життя викликатимуть ностальгії.Але хай маленькі негаразди і великі світлі, як стиглі нектарини, дні залишаться у цьому літі, омитому на прощання пристрасним дощем.