Люди не дозволяють собі відчувати, як це не сумно, але через людей. Людей колишніх, теперішніх чи навіть майбутніх. Просто бояться відчути той самий біль, той самий розпач. Бояться, щоб хтось не застряг в їхньому серці глибоко і надовго. Щоб хтось не заволодів їхніми думками, не заволодів ними в цілому.
Не відчувати - це як інстинкт самозбереження, тільки проявляється в іншому. Небажання знову любити, небажання бути прив'язаним настільки сильно, що від самого себе верне, наскільки ти безсилий перед почуттями. І ти тримаєшся за оті почуття, наче вони єдине, що робить тебе повноцінною людиною, частиною чогось справді прекрасного. Чогось - що не проходить повз тебе, а торкається і торкається глибше, ніж будь-що на світі. І єдине, що ти можеш, єдине чого ти хочеш - це насолодитись моментом, без гарантії, що цей момент буде тривати вічність, хоча б кілька хвилин, але таких прекрасних хвилин, незабутніх, які застрягнуть в твоєму серці на все життя. Застрягнуть в думках, в снах і будуть перемотуватись наче кінострічка перед очима. Ці хвилини будуть твоєю соломинкою, адже, вони навчили тебе відчувати: щастя, неосяжність, кохання, безмежність і вічність. Саме відчувати, а не не відчувати. Нас ламає те, що нас згодом лікує. Життя дарує випробування, щоб потім подарувати щастя. І яким би ти шляхом не йшов, якими би стежками не блукав, пам'ятай про те, що навчило тебе відчувати, бо не відчувати - це те саме, що померти..
ID:
521920
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.09.2014 00:31:48
© дата внесення змiн: 07.09.2014 00:31:48
автор: Цілковито незалежна
Вкажіть причину вашої скарги
|