А було це в тi давні часи, коли i царi в походи вирушали. Кликнув якось цар свою рать, коня осiдлав i в свiти широкi подався чужi землi воювати. Молоду царицю, звiсно, дома залишив, бо здавна не жiночою справою вiйськовi походи були.
I трьох днiв не минуло, а цариця за чоловіком затужила та й до матерi-чарiвницi подалася. Перекинулася та голубом i наперед вiйська полетiла. Там старим ворожбитом край дороги стала царя очiкувати. А коли цар пiд’їхав, i мовила йому:
– Вертайся додому царю. Чує моє серце, що в степу тебе смерть очiкує. Перша ворожа стрiла в твої груди влучить.
Не послухався цар ворожбита й далi поїхав чужi землi воювати. А чарiвниця знову наперед вiйська полетiла та ще старiшим ворожбитом прикинулася. Знову царю смерть вiщує:
– Не царська то справа у походи ходити. Вертайся додому, царю. Перша ворожа стрiла у твоє серце влучить.
Не послухався цар ворожбита й на цей раз. А чарiвниця втретє наперед вiйська полетiла та старим-престарим ворожбитом царя зустрiчає i знову йому смерть вiщує:
– В злу годину на коня сiв, царю, та в дорогу вирушив. Не буде вороття тобi у країну рiдну. Перша ворожа стрiла у твої груди влучить й серце наскрізь проб’є.
I знову не послухався цар ворожбита. Так нi з чим i повернулася додому мати царицi. Та на свiй подив, доньку веселою побачила. Втiшив царiвну придворний леґiнь.
Сiм лiт цар в походах пробув, своїх ворогiв видимо-невидимо порубав, а сам живим i незраненим додому повернувся. Цариця за цей час трьох синiв i одну доньку народила. Довiдався цар про зраду дружини, в лютi голову їй вiдрубав i до дiтей кинувся, щоб i їх зi свiту звести. Побачила те чарiвниця, мама царицi, i вмить дiтей зачарувала. Став цар їх рубати: вдарив мечем найстаршого хлопчика, а той орлом у небо злетiв, вдарив середущого, а той соколом полетiв, вдарив третього, а той в яструба перекинувся i вслiд за братами подався. Зрозумiв цар, що дiти зачарованi, меча в тещинi груди встромив, а дворiчне дiвча велiв у темницю запроторити та дверi замурувати. Вiрнi стражi тут же царську волю виконали та в поспiху уваги не звернули на маленьке заґратоване вiкно. Крiзь нього брат-сокiл щодня лiтав та сестру годував. Брат-орел їжу здобував. А яструб у дзьобi воду носив та ґрати поливав.
Чимало лiт промайнуло. Ґрати iржа з’їла, а дiвчинка підросла i крiзь вiконце на волю вибралася. Подалася вона якомога далі вiд палацiв та вiд темниць царських. I поселилася у занедбанiй хижi посеред темного лiсу. До сестри брати-птахи прилетiли. Разом й зажили в мирi та злагоді. Одне горе сестрi, що брати птахами лiтають.
Приносить якось брат-орел у дзьобi золотого персня. Надiла сестра його на палець, а з нього й голос лунає:
– Я мертвих оживляю. Торкнися тiльки-но мною до того кому ти хочеш життя дарувати...
Iншим разом брат-сокiл срiбного персня принiс. Надiла сестра його на палець, а а з нього й голос лунає:
– Я будь-яку недугу вилiковую. Торкнися тiльки-но мною до того, кого ти зцілити хочеш...
А ще одного разу брат-яструб кришталевого персня приніс. Надiла сестра його на палець, а з нього й голос лунає:
– Я молодiсть дарую. Як захочеш старця молодим зробити. торкнися мною його чола, i вiн тут же юним легiнем стане...
Заховала сестра перснi й забула про них.
На той час, завойованi царем народи з силами зiбралися i на царя великим вiйськом вирушили. Зустрiв їх цар зi своєю раттю у полi широкому. Там бiй кривавий зав’язався. З ранку до ночi вої мечами сiклися. Вiдбило царське військо напади супротивникiв, та чимало воїнів в бою полягло. Й самого царя було тяжко поранено. Коли цір з коня падав – ногу зламав, а коли на сирiй землi лежав – застудився.
Немiчний цар розiслав гiнцiв по всiх краях знахарiв шукати, якi б його біді зарадили, на ноги поставили.
Їхав один з царських гiнцiв темним лiсом i побачив хижу. В цей час брат-орел летiв до сестри. Вгледів гiнець хижого птаха, випустив стрiлу в нього та в самiсiньке серце влучив. Побачив сокiл, як його брат мертвим на землю падає, на царського гiнця-нападника кинувся. Але той i в нього стрiлу випустив i прямо в серце влучив. Тут яструб надлетiв, побачив, як брат-сокiл на землю мертвим падає, і собі на царського гiнця-нападника кинувся. I теж упав з пробитим серцем.
Попадали птахи на землю i в юних легiнiв перевтілилися. Одна бiда, що мертвими у травi лежать. На те сестра з хижі вибiгла. Побачила мертвими своїх братiв, заплакала, забiдкалася. Та тут про золотого персня згадала i мерщiй до схованки побігла. Надiла перстень на руку і до найстаршого брата повернулася, стрiлу з грудей вийняла i торкнулась чола чарiвним перснем. Тут же ожив вiн та звiвся на ноги. Побiгла сестра до середущого брата, i тому стрiлу з грудей вийняла та чарiвним перснем до нього доторкнулася. Пiдвiвся й середущий брат живим i неушкодженим. Тодi й наймолодшого брата оживила. Побачив те гiнець царський i розказав дiвчинi, з якої причини свiтами блукає, і став просити її, щоб з ним до царя їхала. Надiла дiвчина на руку всi три персні, якi брати-птахи їй принесли, i всі разом у цар-град вирушили.
У цар-градi дiвчину до хворого царя привели. А той i голови не пiднiме, i очей не вiдкриє – такий немiчний. Велiла дiвчина всiм з царської палати вийти, її одну з царем залишити. Пiдiйшла вона до хворого i торкнулася його срiбним перснем. Цар тут же очi розплющив.
– Вставай, царю, – мовить дiвчина, – твої рани зцілені, твоя хромота минулася, застуда зщезла.
Звiвся цар на ноги й вiдчув, що справдi здоровий, i мовить дiвчинi:
– Ти мене вiд вiрної смертi врятувала, менi здоров’я повернула. Загадуй будь-яке бажання i я виповню його – вiддам тобi все моє золото, срiбло, надiлю землями, яких за рiк конем не об’їдеш...
Слухає дiвчина мову царя та згадує, як маленькою дитиною в темницi зростала... I каже царевi:
– Якщо ти й справдi хочеш будь-яке моє бажання виповнити, то зруйнуй усi темницi, якi у твоєму царствi є.
Цар не роздумує. Сплеснув у долонi й тут же уся придворна знать збiглася і ненадивуються князі та графи баченому.
А цар велить їм людей збирати та щоб темницi зруйнували. Поспiшили царськi вельможi царську волю виконувати. А цар знову до дiвчини звертається:
– Жаль, що роки мої старi, а то я б руки твоєї просив, тебе царицею б зробив. I синiв у мене немає, щоб тебе невiсткою своєю назвати. Тож будь моєю названою дочкою.
Всмiхнулася дiвчина, царевого чола кришталевим перснем торкнулася i мовила йому:
– Поглянь у дзеркало. Тепер ти легiнь юний.
Пiдiйшов цар до дзеркала, дивиться на своє вiдображення, нiби минуле споглядає. Обмацує себе, силу мiряє... I переконується, що вiн i справдi на всiх тридцять лiт помолодшав. Вiдiрвав свiй погляд вiд дзеркала, до дiвчини пiдбiг, опустився на колiна i попросив його дружиною стати. Всмiхнулася на те дiвчина i, звiсно, дала згоду. Невдовзi й весiлля зiграли i, як годиться царям, довго царювали.
ID:
522769
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 11.09.2014 12:51:51
© дата внесення змiн: 11.09.2014 12:51:51
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|