Дощ всю ніч не вщухав, торохтів підвіконням,
А на ранок затих, десь за обрії зник,
Чи лишився в барвистому листі камінням -
Діамантом, в оправі із крон золотих.......
......................................................................
Подарунком Красуні, шо пензликом вміло,
Розписала довкілля у вохру́ й у пурпу́р,
Лиш краплину смарагдів лишити зуміла -
То тополі в убранстві, мов царівна Будур.
Та вже сепії трішки лягло килимами
І зі склярусу річка одягла вранці шаль...
........................................................................
Серце щемом щемить,бо прощається з нами,
Літом бабиним ,Осінь, вирушаючи вдаль.
Помню, лет 7 мне было, и после просмотра "Волшебной лампы Аладдина" захотелось и мне стать царевной Будур: навела черным карандашом восточные брови, маминой помадой "червлёны губы, с бровьми союзно"... Не знаю, на мой вкус царевна получилась, "что не можно глаз отвесть" Вот за что мама мне "по срацi" тогда надавала? Не понимала, что особы царских кровей неприкасаемы?
Стих вроде с грустинкой, но воспоминания детства скрасили! Спасибо, Аннушка!
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так отож, я з внучками теж напередодні надивилась, що навіть віршик написати довелось, щоб з голови викинути те надоїдливе ім’я
Дякую, Світуню ,
як приємно покавувати