А вас колись проймала справа до безтями, коли життям керує лиш вона?
Так сталось з ним, з русявим небораком, заполонивши його сутність без вагань.
І ось змахнувши розчерком пера із долі, розкривши цим рожевії вуста,
Вона змінила долю брата, поламавши, лишивши мрій, надій і сподівань.
Чого бажає п’ятнадцятирічний розбишака? Поспати досхочу, побігати у футбола, закурити папіросу і бажано з півдесятка, вв’язатися у вуличну бійку, в якій накрутить якомусь непосиді вуха і наостанок, або ж краще для початку, позалицятись до місцевих дівиць.
Але у Андрія серед усього переліку першочергово виокремлювались залицяння і футбол, вірніше футбол і залицяння. У нього прослідковувалась дивовижна здатність: якщо якоюсь справою загорівсь, він нею і згорає, оволодіваючи досконало. Та все по порядку.
Наймолодший в сім’ї, з дитинства плеканий, доглянутий, якщо такі визначення взагалі можуть стосуватися сільських дітей, звик до найоптимальнішого з усіх можливих варіантів. Так і проходили його дитячі будні, які затьмарювала тільки одна людина – середуща сестра Оленка. Чомусь вони від самого народження Андрія не ріднились, з часом хлопець пояснював все тим, що Олена хотіла втопити його ще немовлям. А все було так, принаймні зі слів Андрія…
В той час, коли батьки були на роботах, а баба Дарка з Олесею зібралися відлучиться на кілька хвилин на став, поблизу їхньої домівки, по худобу, Олена схопила маленького Андрія і хотіла втопити у колодязі. Бабу щось повернуло з півдороги, чи щось забула, або ж чого серце порадило, однак поспіла вона вчасно. З тих пір, за словами хлопця, баба і недолюблювала Олену, але чи було то правдою, чи домислом ображеного брата нам уже не вдасться довідатись, так як баби Дарки давно вже немає серед живих. Та одне вочевидь: в найменшому баба душі не чаяла, можливо через те, що врятувала, а Олену недолюдом вважала, знову ж таки через те саме дійство. Андрій теж був не янголом, хлопчака – ще той перевертень. Умів непомітно то ущипнути, то за косичку скубнути і невинними оченятами споглядати на розлючену матір.
Проте Олена вміло відплачувала брату. Мати щоденно придумувала кожному з дітей завдання: кому корову пасти, кому гусей, дім вимести, посуд вимити, вечерю приготувати, господарство обійти… Тоді, коли Олеся з Андрієм попорали свої справи, Олена обмірковувала, яким же їй чином не працювати, тай не отримати прочуханки. Слова сестриці діяли на Андрія безвідмовно: «Тра-та-та, мама сказала тобі ще хату вимести, оце набереш! Тра-та-та». Цей вигук «тра-та-та» до цього часу виводить Андрія з рівноваги, спогад, неначе дитячий нічний кошмар, який крізь прожиті роки непокоїть дорослі будні.
Так і відбувалось, коли хлопець виконував роботу Олени, сестриця отримувала словесну похвалу, коли ж пручався і відмовляв в роботі, Олена вміло перегравала ситуацію і прочуханки отримував Андрій. Тому, це злісне «тра-та-та» закарбувалось в пам’яті, як гостра стріла, яка щоденно ранила його дитяче серце.
Далі хлоп’я дорослішало: перша папіроса, перші походеньки до клубу, перший поцілунок, перша бійка і перше любування футболом. Усе довкола переставало існувати, коли Андрій мчав навздогін м’ячеві. Тому, з приходом весни, наприкінці восьмого класу, хлопець те і бачив, як себе спритного в складі київського «Динамо».
І взяли б, ще й як взяли би, такому мастаку не те, що на все село, а й на район не було рівних, аби лиш не одна людина і не один нещасний випадок, виною якому довелось стати.
Найстарший син, Олег, тітки Вальки Стаханівки на кілька років старший від Андрія, бігав в м’яча по вихідних, коли приїжджав з навчання у Тернополі. І саме перед тим, коли Андрій добряче напосів на своєму вподобанні, Олег зламав ногу під час чергової гри. Здавалось, який зв’язок? В той період Олена вже зустрічалась з Максимом – маленьким, коловатим «Ховальником» з «панськими повадками». Чомусь мати Андрія вірила йому до останнього свого подиху, або ж майже до останнього, він умів правильно висловлювати свою думку, аби люди беззаперечно вірили у будь-яку нісенітницю, сказану ним. Але він ще був юним та наївним і потік його вчинків повинен був скеровувати анонімний керманич, котрим і стала для нього Олена. Максим був звичайним, сільським хлопчиною складної конструкції обдуманих дій, сам собою не злий, не шкідливий, але і палець об палець не тенькне без сигналу згори. Він серйозний, діловий чоловік, самостійно сформована особистість, однак плазував перед кожним замислом і бажанням Олени. А вона насправді являлась повним «ніщо з середньою освітою», вміло опанувавши фах домогосподарки. І мова її не змінилась за чверть століття після переїзду у місто ніскілечки та чи і могло зміниться від монотонного спілкування?! Але про ці взаємозв’язки не знав ніхто, це їхня міжусобна сімейна таємниця.
На час Андрієвого п’ятнадцятиліття вони все ще зустрічались, але чи слід зупинятись на тому, що саме Олена дала поштовх до повчальної розмови Максима з матір’ю на прикладі Олежика Вальки Стаханівки. Усі мрії довкола м’яча, футбола і «Динамо» для Андрія були розбиті вщент. А вас колись проймала справа до безтями, коли життям керує лиш вона? Так сталось з ним, з русявим небораком, та ні, це дар, це подарунок із небес. І ось змахнувши розчерком пера із долі, розкривши цим свої рожевії вуста, вона змінила долю брата, поламавши, лишивши мрій, надій і сподівань.
Минали роки спокійно та мирно, немов малесенькі хмаринки пливли у тиху, літню пору, дітки підростали, набирались сили, знань та молодечого запалу, сміливо гляділи у вічі своїй прийдешній долі. Та напевно будь-яких знань недостатньо, аби без жодних перешкод пройти свою життєву стежину, жодні енциклопедії, розумні журнали чи найкращі психологи не в змозі і не в силі змагатись на рівних з Господинею житейських головоломок. Та в ті роки ніхто й не підозрював, та й і не звертав уваги на високі досягнення в науці психології. І краще жилось без того звертання.
Андрій уже другу весну як парубкував, між нами кажучи, був ще тим серцеїдом: русявий, високий, статний – перший розбишака на все село. Одного разу, в натхненний період своїх витівок, закортіло Андрію покепкувати над старою вчителькою, яка свого часу добряче задала жару такому непосиді, як Андрій. Саме в розпал сільських весіль, коли йдеш по вулиці і тільки те і робиш, як поглядаєш на сусідські двори, чи випадково не красується там нове гільце, вбрело хлопцеві в голову вивісити на подвір’ї старенької Марії Семенівни, котра до того ж і ніколи не була заміжня, величезне гільце, та таке, що й за кільканадцять метрів щоби і хотів не вгледіти, так саме в око напроситься.
Основною темою дня серед красних дівиць являлось: кому із чорнобривих Андрій на цей раз запаморочив голову. Він крокував по життю сміючись, більше того, сміявся не задумуючись з усього зустрічного.
Та все кардинально змінилось одного дня, можливо настав для юнака момент прозріння, можливо прийшов час пробудження від тривалого сну, однак у згадці про минулі прожиті дні, промайнув лише гіркий осад від безглуздості власних дій. Полюбилась йому простувата і зовні та й іміджем Оксана. Кароока дівчина, з довгим густим волоссям, її життєвий спокій не спокушали усякі там місцеві серцеїди. Здивовано споглядала за тутешніми зірками-панянками, котрі лише при одному юнацькому погляді вмлівали, а наступної ж миті ладні були в горлянку вхопитись тій, на якій цей погляд був би виразнішим.
Він не міг проявити до Оксани увесь глибинний досвід спокуси в поєднанні з своїм юнацьким шармом, адже з нею було щось не так, вірніше Андрій з нею не міг себе так поводити. Тому, нічого іншого не зумів їй запропонувати, як допомогти донести портфель додому.
Та і вона зовсім не планувала кидатись хлопцеві в обійми, Оксана не схвалювала подібного роду манеру поведінки взагалі, тим паче по відношенню до себе.
– Озернись довкола, в школі безліч твоїх шанувальниць, які охоче пристануть на цю пропозицію, – обпалила ще й поглядом дівчина. Але з цієї миті Андрій назавжди забув про їхнє існування, в думках витала лише та, що словом обпікала більше за вогонь. Оксана і була вогнем, вогненним полум’ям його душі.
Юнак зустрічав її щоранку перед школою, проводив щораз поглядом до дверей її будинку опісля навчання, однак жодного разу дівчина не погодилась піти із ним до клубу. Та й він не ішов, Андрій приходив до її паркану, вмощувався на лавці, підкурював папіросу і просто чекав. Чекав, що можливо вона вийде. Вона і виходила, проходило півгодини, година, дві, а він все чекав. Дівчина щоразу виходила, і в першу чергу не тому, що хотілось його бачити, а щоб сусіди лишнього язиками не мололи. Вони просто розмовляли, інколи просто лунало декілька реплік, Оксана ніколи й не покидала свого паркану, лише з своїх володінь могла впевнено вимовити:
– А я оце все гадаю, хто ж там вештається під моїм парканом, а це ти, Андрію!
– Я, Оксано! Знову я.
– Невже знову до ставу ходив і вирішив перепочити на моїй лавці?
– Ні, тебе побачить захотілось, – стиха відповідав.
Ось такими були їхні розмови, коли п’ять хвилин тривали, коли десять, коли й того менше. Андрій все чекав, а вона і сама незчулась, як почала вдивляти за ним з-за вікна, тому регулярно відраховувала десять хвилин по його приходу і виходила так, наче випадково. Так проходив хлопець до пізньої осені і так ходити мабуть був не проти вічно. Але одного разу вона не вийшла, хлопець простояв годину, другу та зайти не наважився.
Вранці до школи вона теж не пішла, мати дівчини сказала, що Оксана занедужала. Вочевидь, жінка очікувала на візит Андрія, принаймні так хлопцеві здалось. Він ледь досидів до закінчення уроків, але чи був з його відвідин якийсь ефект, адже усі думки витали поруч Оксани. Відчуваючи серцем щось неладне, він іще від учора не знаходив собі місця, а тепер блискавично мчав до неї.
Дівчина вийшла до нього на подвір’я, щоправда усього на чверть години і варто відмітити, що виглядала вона досить таки непогано.
Тоді ще ніхто не знав і навіть не міг уявити, що за хвороба вразила її юне тіло. Таке могло статись із кожним та чомусь про таке починаєш міркувати лише коли воно уже проявилось.
Довго ще Андрію не говорили, що коїться з його Оксаною, а ще довше він не міг повірити і збагнути усього. Їй, мабуть, було не легше від його поінформованості. Які тільки клініки вони не відвідали, але вирок один – це кінець – це саркома – кінець її юному існуванню. І на запитання «Невже нічого зробити не можна?», відповідь лунала одна: «Воно розповсюджується», а життя тільки-но розпочиналось, тільки свідомо починаєш глядіти на речі, тільки-но життя набирало усіх барв: і ось попереду неосяжна прірва, світло чи темінь – невідомо нікому, одне лише точно і зрозуміло – закінчення теперішнього існування, котре таке дороге і цінне рідним та близьким, що серце розривається від однієї думки швидкого прощання.
Ось уже дочекались весни, життєдайного сонечка нарешті люд побачив, десь далеко у серці зародилась надія, що все буде добре, закрадається віра, яка давно уже була втрачена у цім помешканні.
Оксана за увесь цей період так змарніла, що і не впізнать колишню веселунку, а сьогодні, сонячні промінчики так грайливо перестрибують з щічки на щічку, що і думка краєм голови не пройде.
Андрій щодня приходив, що і говорити, він жив тут, марив цим повіртям, в якому доносилась присутність дівчини. Він додому тільки спочивать ходив, і то, коли уже сутеніло, а школу на диво регулярно відвідував, щоправда тільки тому, що пообіцяв Оксані, решту ж часу був поруч. Юнак підтримував її як міг, але від цієї підтримки, гадаю, покидати світ їй ставало ще важче. Вона в присутності хлопця й заплакати не сміла, а серце щоразу тонуло в солоній воді, а він… Як почувався він? Він шматував свою душу при одному погляді у її сумні і ще вологі очі, і дякував, дякував безмежно Господу, що вона все ще тут, все ще поряд, все ще вбирає у себе повітря грішної землі. Оксана ще жива, але він уже помер для себе, друзів, для суспільства. Ні світ, ні зоря, а хлопець уже біля її дому, Марія Гаврилівна – мати дівчини, кивнула, що усе гаразд, і тільки тоді Андрій вирушає у школу. Та що там гаразд?! Коли із кожною хвилиною годинник відраховує наш час, просто усвідомлювати це починаєш тоді, коли і часу майже не залишилось. А коли розумієш це, і цінною стає кожна секунда, в яку вкладаєш зміст, тоді і дні не даремно втрачені минають. А коли дитині не відведено цих днів, тільки розуміння і осмислення чогось приходило, а зла іронія долі своїми кігтями забирає її з біла світа.
Одного разу застав Андрій у дівчини її подружок-однокласниць, які прийшли розвеселити її. Сміялись, жартували, розповідали, які розкішні сукні шиють на випускний бал, які хлопці їх запрошують на танці до клубу. Як в цю хвилину могло стерпіти материнське серце, вона була у сусідній кімнаті і чуючи цей дзвінкий сміх, розуміла, що її одна-єдина Оксана не одягне цієї сукні – символ чистоти й невинності на випускний бал, а на жахливу траурну процесію… свою траурну процесію. Усі до єдиного кружлятимуть у танці – веселі, усміхнені, з життєвою дорогою попереду, а її дівчинки вже не буде. Чи могли вони з донею завести розмову про цю сукню, розуміючи, якому дню та події вона буде приурочена?..
– Андрій знову прийшов, – сказала мати Оксані, коли їй зовсім кепсько було, – останнім часом, він взагалі не покидає тебе, а ти спершу так непривітно до нього поставилась…
– Аби ж я знала, можливо все по-іншому було б, я ж навіть ні з ким так і не зустрічалась…
Це були останні її слова, адресовані Андрію…
Ясен день милував своєю чистотою, зачаровував духмяним ароматом весняних з’яв, вабив п’янким колоритом пестливого вітру. «Саме в такий день не хочеться помирати», – прошепотіла б Оксана, але ж її немає… її уже немає… Доля забрала́ її у вировидну містичну коловерть і її вологі зіниці більш не вітатимуть світлих днів, не вславлятимуть вранішнього сонечка, не споглядатимуть за рідними та близькими.
Цей день і ці трагічні миттєвості прощання з білим світом – єдине, що поєднувало дівчину з земним буттям. Смілива, що й говори́ть! До останнього, без остраху дивилась смерті у вічі, і впевненість свою дарувала оточенню, а що коїлось в самої на душі –один Господь відає. Андрій не наважувався й глянути на неї, адже тіло її назавжди відходить до світу тіней, а душа ось уже кілька днів, як неприкаяна блукає поміж жалісливого люду, очікуючи на останню шану її тілесній оболонці.
Після почутих слів, адресованих йому Оксаною, юнак ридав як мала дитина. Так і зараз, схилившись в стінний одвірок, безумно, до безтями ридав. Це був останній випадок, коли очі хлопця пережили розлив. Ні, він не помер наступної миті, Андрій жив довго, але чи щасливо, адже в цю хвилину загинула чуттєва часточка його душі.
Розкішна, білосніжна сукня, чому ж не наречена? Бо в Долі на неї інші плани! Які?! Забрати з біла світу, де вона комусь потрібна?!
Не було й траурного оркестру, не бажала Оксана з сумом покидати все земне, та чи процесія від цього була менш плачевною?
– «Show must go on» , – проказав при виносі юного тіла з отчого дому Олежик, припліскуючи Андрія по плечу. Таких прощань ще не бачив жоден з присутніх. Це було прекрасне, неземне споглядання. Під час руху процесії, обабіч домовини, дорогу вквітчали ніжно-рожеві троянди. Квіти, що падали додолу домовини, символізували юну, обірвану у витоків долю. Це була, наче прекрасна прелюдія, до якогось щасливого епізоду з життя, наче трагічна кульмінація гостросюжетного роману, але ж не ховання реалії. Кожен з присутніх назавжди закарбував у своїй пам’яті цю історію, свідком якої вони стали. В згадці, це був дивний сон, після якого неминуче наставало пробудження, казка, після розповіді якої, ми повертаємось поглядом до оповідача, але далеко не реальність, в звершення якої, так ніхто і не зумів повірити. Але це була правда, щоправда гірка, це була реальність, це був вічний сум.
В історії цього краю не було подібного дійства, учасники якого не бачили схожої «красивої трагедії». Їм бажалось викреслити з пам’яті жалібний фрагмент, вічну печаль, затонулу в серці, та, водночас, бажалось відчути свою безпосередню причетність, зв’язок з коридором таїни між життям та потойбічям.
ID:
538113
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 19.11.2014 22:12:36
© дата внесення змiн: 19.11.2014 22:12:36
автор: Лiлiя Cтacюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
