дівчинка марить тобою, о шляхтичу.
марить
і з трепетом серденька чулого біль сповідає вустами гарячими в ніч, щоб сестра - себто я - не почула те.
я - не з прокльонами, тільки з благаннями. шляхтичу, змилуйся! чуєш? облиш її! нащо тобі, як подумать, кохання чи шепіт, таврований ніжністю й тишею?
візьмеш її, як мене - для "погратися". я без кохання хоч... що вже дивитися й що мені, власне, крім неї утратити? чи твоє золото? щоб ти вдавився ним!
ти шкодував колись втіхи лілейної? знаєш, поклала б життя своє й душу я, тільки б не вчути із болем заплетений крик її, в тебе в обіймах задушений.
душу мою вже розбито й окрадено, й сльози та біль тобі зовсім не важили.
шляхтичу, знаєш, я заздрю, по правді, їй в тім, що вона покохати наважилась.
ти від таких, як і я - приневолених бути твоїми - хіба що прокляття чув. а вона прийде.
і власною волею прийде.
та ти... пошкодуй її, шляхтичу.
