Закорковую світанки у пляшки, мов кораблі,
Ковтаю Північну зорю у формі тритона.
Мій корабель тоне в червоному небі, аби тобі
Крізь лаву доставити лист, минувши усі заборони.
Зокрема, що не можна іти через браму живим,
Передавати факси, гербарії в книгах, сухі листи,
І, побачивши очі твоєї (чи не твоєї) сови,
Я мала б злякатись, та не боюсь,
бо знаю, що в небі чекаєш ти.
Надягаю тепле пальто, у райському саді тепер зима,
Ретельно пришиваю ґудзики до сукенки,
Раптово вдихаю ранкове повітря, якого нема,
Бо воно у пляшці з-під мадери, хересу чи паленки.
Добре, нема – то нема, але треба йти,
Головне – не допустити картографічного блуду,
Треба все спланувати, аби обвести святих
Навколо смертного пальця, бо по-іншому
Ані з тобою, ані живою уже не буду.
Гаразд, треба взяти старі світлини,
Нитки, спиці і, може, ще щось, потрібне в небі,
Головне – аби сонце не обпалило линви
І щоб не зрадила віра в себе.
Гравітаційний кордон допоможуть здолати твої пісні,
Лиш аби мости між хмарами були не надто хиткими,
Та як учора й домовились у геть нелегальнім сні,
Ми будемо разом.
І яка різниця, що про це думають херувими?
ID:
551019
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 12.01.2015 20:41:44
© дата внесення змiн: 13.01.2015 01:03:14
автор: А.Чурай
Вкажіть причину вашої скарги
|