Тому, хто не любить вітер
Заквітчаний хмарами місяць сріблиться чарами,
І вітер замріяно губиться в гі́ллі дерев.
Обіймами несміливими і величавими
Він, мов ненароком, торкнеться тихо... мене.
Ледь чутно шептатиме в Душу прості свої істини,
Про все, що йому довелося пізнати в світах,
На мить зачарує своєю п'янкою піснею,
І знов до небес здійме́ться, неначе птах.
А шлейфом за ним незримо - жага вільних просторів.
І стигне у серці незнаний донині плід.
Солодка знемога в мені від бажання гострого
Як він, закружляти й здійнятися... у політ.
Шепчи мені, вітре, наспівуй мені сво́ю радість
Про те, що вже час напнути тугі віртила,
Про те, що любов - найбільша у світі слабкість,
Про те, що любов - найбільша у світі сила.
Про те, що Душа безсмертна і незнищенна,
Про те, що усе на світі - єдине ціле,
І разом із тим чомусь кожен з нас - окремо.
Про все, що ти знаєш, вітре, мені наспівуй.
13.01.2015
Ще один образ... вітру, що - в обличчя! Ваш вірш, Таню, доповнює мої уявлення про ту стихію! 
