глянь ось ці дві акварельні постаті
мов ватермарки щирості на синтетичній простині
міста. цього імлисто землистого простору
скільки їм того щастя на ті сантиметри зросту ?
скільки їм того сміху на вісім із лишком років ?
поки з плечей проростає м'ята меліса поки
восковий вечір робить свої сутінкові кроки
пестить долоні місяць своїм мармуровим оком
глянь, це не ми, ми ж бо висохли до останку
в нас кровоточить кожна багряна ранка
щастя тонке як натільна білизна твоєї коханки
ми на уламках дійсності, ми - це і є уламки
а ті двоє вічні, зрослися хрящами шкірою
вона все до нього лащиться тихим лякливим звіром
ми не вони, ми убиті зіпсуті забуті
та
вона йому вірить
а
я тобі
вірю
