Він не був самотнім. Його життя наповнювала музика, майже з дитинства. Щоправда війна замінила мелодію на тріскотню смертельної кононади, струшуючи в душу морок, страх, відчай. Але він вистояв, він зміг повернутися до буття.
Його звати Георгій. Літній дідусь , далеченько за вісімдесят, із сумом в поношеному одязі. Він – настроювач музичних інструментів у самому Оперному. Майстер, віртуоз, незамінний спеціаліст. Його руки творять дива, налагоджуючи струни й регістри, виполіскуючи з них неповторні чисті звуки. Георгія з радістю чекають і музичні школи, адже в школярських маленьких класах частенько створюється хаос невивчених гам, які неодмінно псують ніжну душу фортепіано. Суворий погляд та тонкий слух настроювача врятовують будь-який розлад у здоров*ї інструмента.
Але була і молодість із бурхливим потоком життя. Чи довго ми сумуємо за відлетілими весняними днями? Завжди! І він сумує, переглядаючи жовтуваті фотокартки, на яких збереглося улюблене минуле з милими обрисами обличчя. То його Віра, його дружина.
Вже десять років, як душа її поринула у симфонію вічності, не передаючи Георгієві жодного вітання, жодного теплого слова. Він наївно чекає Віриного повернення у пробудженні ромашок на могилці, коли потеплілі долоньки землі випускають їх на світ Божий. Він здмухує порошинки з портрета, притуляється щокою, оживлює своїм теплом її далекі очі. Щонеділі. Щомісяця. Щороку.
Чи було кохання, коли молодий солдат повернувся з фронту, а тонка вчителька Віра Сергіївна намагалася вчити дітей жити по-новому у мирному часі? Ні, була небхідність здолати самотність і страх ночей, була потреба піклуватися і оберігати душу іншої людини, щоб самому не померти від смертельних звуків у голові. Була тяга здолати паркан черствого буття, коли завтрішній день міг обернутися замученим минулим.
Георгій зустрів свою Віру, і вона жіночими крилами ніжності й розбурханого материнства подарувала йому сина – очікуване майбутнє, через яке витоптується рілля війни і запаморочлива невпененість у собі.
Сім*я, турботи, навчання й праця перетворювали Георгієву життєву енергію на широку спокійну річку, береги якої – Віра та син Костя. Мабуть, думати про почуття і не виникало потреби, просто було бажання бути і жити в цих берегах. Тільки з часом прогресу і океаном літератури подружня пара глянула один на одного оновленим зором, шукаючи відповідне слово на вустах.
- Я люблю тебе, Віро, - сором*язливо промовив Георгій, вдивляючись у блакитно-сірі очі.
- Я теж тебе кохаю…
Не треба слів, потрібні дії та вчинки. Він кохав, оберігав, працював.
Життя летіло експрес-потягом, покриваючи обличчя мапою проїжджених доріг. Літа в*їдалися все глибше, музика лунала чистіше, необхідність в Георгієві зростала. Він, підтриманий на любові, творив дива у повсякденному польоті. Син ішов за ним по сходах музичної освіти, долаючи творчі негаразди на старенькому піаніно.
Молодість ховалася за зрілістю та досвідом. Слова ставали скупішими та рідшими, але почуття жили глибинним душевним спокоєм, при якому зайвий рух – це злочин.
Віра випускала янголів у світ, залишаючи спогад про чергове Перше вересня. Вона мріяла зупиняти час, і на три-чотири роки їй це вдавалося. Малеча бігала за нею теплими курчатами, лоскочучи слух ніжними «ЯК?» і «ЧОМУ?». Вона водила їх у парк, збирала з ними листя і каштани, а маленькі кислі ягоди калини давила у руках, здіймаючи у душі терпкий спогад поранення. Вона пам*ятає, вона забуває лише у сні.
Тоді німець, можливо, і ненавмисно стрельнув, але Віра падала під кущ калини, зриваючи її плоди переляканими пальцями, і потім санітари не могли зрозуміти, де поранення – у грудях чи на шиї: сік терпкої калини розтікався і змішувався з молодою кров*ю. Сама молодість боролася за життя. І перемогла.
Шрам на грудях Віри, контузія голови Георгія не змогли перекреслити їх майбутнє здорове життя, бажання бути потрібними і коханими.
Та все із плином часу доходить до дверей, вихід із яких – Вічність.
Віра знайшла той ключ, відчинила і на порозі сказала, глянувши сумно і востаннє:
- Приходь до мене, Георгію, в неділю із калиною.
І пішла не оглядаючись.
Він рвав струни, псував інструменти, майже місяць волочив своє життя на мотузці, аби увірвати його. Георгій не знав, як жити без віри та Віри…
Десять років восени він скуповує у стареньких бабусь пучечки калин, сушить їх, дихає ними у кімнаті, спить цими запахами і спогадами. А в неділю – щотижня – їде до своєї Віри в гості, ховаючи у пазусі зморщені ягоди. Він сідає коло могили на лавку, сумно перебирає загрубілими від постійного торкання струн пальцями гудзики і дивиться у минуле. Воно його - надовго, назавжди…
І дощ, і сніг, і хуртовини ще ні разу не відвернули Георгія від далекої недільної дороги до свого вічного кохання із запахом калини…
ID:
558029
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.02.2015 22:05:19
© дата внесення змiн: 07.02.2015 22:05:19
автор: Passionaria
Вкажіть причину вашої скарги
|
