Вірити у твоє існування, чи не вірити? Тебе нема!
Якщо ти існуєш, чому щовечора зі мною тільки ручка та блокнот, у якому занотовую думки та мрії. Може в ньому я й тебе намалювала? В поетичному пориві описала кожну вигадану зустріч, мовби це було насправді.
Якщо ти існуєш, чому мені так самотньо, чому так сумно, наче я себе обманюю? Ти постійно повторював, що я замкнулася у своєму світі, та просив повернутися у справжній. Знаєш, я зовсім розгубилася і не тямлю у якій галактиці мої думки, але ти у них розчиняєшся і здаєшся героєм зі сторінок давно забутого роману, солодким сном, вигадкою, яку породила моя уява.
Якщо ти існуєш, чому я не відчуваю твоєї присутності? Скажи де ти? Чому я записую в блокнот наші діалоги, а ти відповідаєш моєю ручкою з червоними чорнилами? Я змирилася з тим, що ти моя вигадка, але серце просить не брехати аж так відверто.
Якщо ти існуєш, чому так далеко? Чому я пишу історії у порожній квартирі? Хай там як, а я сподіватимуся на наступну зустріч, нехай навіть у блокноті.
Я мастер по печали.
