Як ти поет – значить, родився хворим,
Болить тобі чужим і власним болем.
І. Франко
Голосить ніч.
Півоній кілька пар
стулили вуст змарнілих пелюстки.
Крізь сонні вікна мчать в безодню хмар
з дрібних молекул складені думки.
І гублять слід по втомленій ріллі,
і небеса жують, немов комети.
Хворію я хворобами Землі
і мучуся хворобами планети.
Вже серце мліє з вистиглих страждань,
у фресках днів їх розігнати мушу.
А ніч жене мільйони запитань,
що так марудять грішну мою душу.
І в Бога сил молю, щоб зволив жити,
щоб з гідністю життям своїм пройти,
бо страшно поміж злом себе згубити
і страшно поміж зла себе знайти.
То де ж себе знайти, в яких краях?
Чи поміж чорних, а чи там, де білі?
Вже в’януть зорі в синіх берегах
і косить ранок трави переспілі.
І знову день, з думками без кінця,
єство моє він візьме на поруки:
чи Бог зашле нам милості вінця,
чи ми уже приречені на муки?
І б’є тривога в кожній думці, в слові,
терзає серце зболений клубок.
Напіймо ж душі винами любові,
щоб не втопитись в бідності думок.