За секунду до смерті приходить холод.
Він з'являється на кінчиках пальців, легкий і непомітний, мов іній погожого зимового ранку, спершу і не прикрий зовсім, та потім густішає, схоплює долоні тоненьким льодком, повзе вище, до ліктів і плечей. Крижанана кірка стає товстішою, сковує тісними латами тіло, пробирається все далі і глибше... А тоді вона досягає грудей.
Серце починає битися хаотично й розпачливо, наче хоче вирватися з клітки ребер раз і назавжди. Тіло зводить болісною судомою. Повітря гусне в грудях, наче палюча магма, забиває трахею і бронхи, ні вдихнути, ні видихнути, ні закричати...
Тоді з'являється вона. Вона стоїть у мене в головах і просто мовчки дивиться в лице. Її блакитні, наче крижинки, пусті очі не виражають нічого. Її руки холодніші навіть за лід, що скував мене. Її дихання - подув північного опівнічного вітру.
Її ім'я - Смерть.
Вона мовчки посміхається і повільно простягає руку. Напівпрозорі пальці все ближче і ближче, і коли, здається, надії вже зовсім немає...
За секунду до смерті сходить сонце.
Пробігає теплими пальчиками по руці, гострим променем, що впивається трохи вище ліктя розбиває крижаний панцир, акуратно, майже ніжно поправляє ковдру...
- Пульс сто двадцять на шістдесят- чую я, як тільки моє серце знову починає битися, повітря повертається у свій звичний стан, а біль відпускає. - Реанімували.
Сонце зітхає, чи то полегшено, чи навіть щасливо, забирає за вухо мідне пасмо, що вибилося з-під білої шапочки, швидко, майже невідчутно проводить долонею по моїй щоці... і зникає. Лише дрібний стук невисоких каблучків все ще звучить десь на грані згасаючої свідомості.
Я знову засинаю, обіцяючи собі, що, як тільки я видряпаюсь, - а я обов'язково видряпаюсь - з цієї триклятої коми, то скажу їй, наскільки вона тепла. Наскільки... жива. А поки що...
За секунду до смерті приходить холод.
ID:
566735
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.03.2015 23:16:13
© дата внесення змiн: 14.03.2015 23:16:13
автор: Marika
Вкажіть причину вашої скарги
|
