Я – твоя Мавка.
Тільки так, без діла,
мені б ти не співав пустих пісень
на цій сопілці, що колись бриніла
так мило.
Лиш прокинувсь теплий день
ти пишними торкав її вустами,
щоб передати чистий подих свій
і серця жар, як ніченька настане…
Чи це примарилось в полоні мрій?
А може, це лише нічне ридання
кудись несло мелодію весни?
Я вірила в палке твоє кохання,
та не збулось.
З дощами восени
вітрами все розвіялось, сховалось
В зомлілих болотах розкислих нив,
розбите серце в бур’янах зосталось
й до танцю Перелесник ухопив.
Кривий танок.
Та я іще вслухалась
в ранкову, горду музику вітрів,
що забринить сопілка, все чекала,
так чисто, під мелодію борів.
Але дарма.
В гущавині ялинок
ти вирвав ніжність із своїх грудей
і, провагавшись декілька хвилинок,
ти пісню вбив й вернувся до людей.
Чому?
Боявся ти, що не земна я,
що вільна я, як птах?
У вечір наш
облиш сопілку, бо й вона страждає.
Я – Мавка, тільки ти – не мій Лукаш.