Була весна.
І вже її нема…
Лиш березневий вітер тихо свище.
Була любов.
Минулося.
Дарма…
Згоріло все. Лишилось попелище.
Дощів солона капає сльоза,
вона, авжеж, давно побита горем.
Ось одинока хилиться лоза,
і гонить вітер перекотиполем.
У нім я бачу дні твого буття,
пробач, про це не можу я змовчати,
ти хлюпався в човні свого життя
й ніяк не міг до берега пристати.
Лиш пам’ятай, чи ти давно забув
літа, прожиті в пустоті…
І з болем
колись спитає совість: «Ким ти був?»
Що ж скажеш їй ти – перекотиполем?
