Знаю, як мало людині треба.
Спогадів трохи, тютюн, кімната...
Інколи краєчок неба.
Плужник
Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Бродский
***
Знаєш, пане отамане, все цього літа добре, тільки літо й жнива аж занадто подібні з медом: хоч солодкі, та млосні й тягучі, немов медові, і пече післясмак.
А за вікнами просто в мене тиша й соняхів море. Ні вітру тобі, ні руху, тільки птах де-не-де. Знаєш, море це золотаве і сліпуче до того, що хочеться – руку в руку і піти вздовж поверхні босоніж двома Христами.
Край доріг пахне зіллям (воно тут під кожним тином). І розпечений – пил, і розпечене — літнє небо. Трохи далі – пшениця, безмежжя русяве й стигле; та й про жниць, що у полі, те саме сказати треба. Вони там чи співають, чи кажуть, що душно й злива, безперечно, почнеться – і як тоді мають жати? Розпашіли обличчя, засмагли до бронзи литки і безводний чорнозем в'їдається в босі п'яти.
Голоси в них такі, що беруть і найвищі ноти (де моєму, що рветься чи кашлем, чи гострим криком). Я була б серед жниць – деревій поміж мальв... Та годі, я до чого це, пане отамане: ти б приїхав. А чому, власне, ні? Ти здійняв би пилюки хмару, пролітаючи верхи, сяйнув сріблом-злотом збруї.
Хай медово, хай млосно, але тут шалено гарно, ще – яскраво, самотньо й до туги тебе бракує.
Прохолодна і світла, в будинку моїм кімната є – для тебе немовби. Я там приберуся трохи і квіток принесу (тут чудові цвітуть блавати). У вікно з неї видно добрячий шматок дороги, степове різнотрав'я пахуще й окраєць поля – вітру майже нема, тож навколо ані шелесне, – й видно також щовечора ягідне сонцеколо. Пісня жниць утинає над полем блакить небесну, і, якщо занудьгуєш, то зможеш до них гайнути. Скажеш звично: «Дівчата, чи воїна в товариство ви спроможні прийняти? А співом прогнати смуток?..».
І я певна, за тиждень вже котрась із них намисто подарує тобі – знак любові, тому не шкода – а як вернеш у степ, то клястиме недолю злую. (Це вже буде намисто... Десяте? Двадцяте? Котре? Ти їх що, продаєш? Чи, можливо, комусь даруєш?..)
...Приїзди. Відпочинеш. Тут ночі безсолов'їні, тільки спів цвіркунів срібнодзвінно в повітрі висить. Хочеш – спи, хочеш – стеж, як плазують у травах тіні, пий колодязну воду, що має залізний присмак.
Втім, на біса – вода?!. Маю світле вино на травах: і терпке, і міцне, й голова не болить із ранку. Я лишила для тебе. Хоча, як сказати правду, так пила б і сама. Та без тебе не йде в горлянку. Мені тоскно без тебе.
З утоми веду плечима і дивлюсь на сорочку, що встигла тобі пошити. Все одно. Моя туга – для тебе то не причина.
Приїзди, я благаю. Хай коси у мене жито, бо жорсткі і негарні, хай руки бліді і кволі, мов мене так, як інших, палило на сонці літо, та не в бронзу, а в крейду; хай рветься захриплий голос – тільки ти приїзди. І ми будемо говорити про... Не важить, про що – хоч про те, як співають жниці, – будем пити вино і сміятись до сліз і крику, а всю ніч нам, я впевнена, соняхи будуть снитись.
А коли вже так станеться, що я тобі набридну, так залишу сорочку в кімнаті тобі на ліжку, ще вина принесу, та не буду вже мулять очі. Бо хіба взагалі може здатися щось милішим, аніж спокій, і вина, і свіжа легка сорочка?
Знаєш, пане отамане, далі так буть не може, бо у мене між ребер запилений вітер свище, свище там, де без тебе все випалене й порожнє, й мов пишу не тобі, а в нікуди і нінавіщо.
Я пишу.
Я кричу.
Розмовляю з паперу клаптем, бо тебе пам'ятаю – хто б з мене той спогад вирвав?..
Приїзди.
Приїзди.
Приїзди.
Приїзди, будь ласка.
...За вікном пахнуть соняхи медом і теплим пилом...
ID:
600322
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 17.08.2015 18:13:25
© дата внесення змiн: 19.08.2015 16:20:48
автор: Поляниця
Вкажіть причину вашої скарги
|