За картиною М. Врубеля \"Демон, що сидить\"
Він знає все, що буде, наперед:
Уже в душі скувала простір крига,
І не звести закам\'янілі крила –
Судомить м\'язи відчуття тенет.
Збирає час уламки від хвилин –
Стовпом солоним застигають квіти.
І їх тепер нічим не оживити,
Отих троянд із запахом шипшин…
Світанку стигла папороть цвіте,
А він копитом чує вічні води,
Їх пальці до прозорого холодні
Вростають в серце криги кришталем.
А як же світ без Демона свого?
Як відрізнить тепер добро від лиха?
Зітхає у дев\'ятім колі крига
Від розпачу гарячого його…
Світ без нього ніяк не може..., на жаль. Але так хочеться світлмх крил і ясного погляду у собі і в зустрічному.
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
а це вже залежить від кожного з нас. просто мені ближче слов'янське розуміння добра й зла, у наших пращурів злих богів не було, вони всі виконували свою функцію, як, зрештою, кожен об'єкт природи.
дякую Вам за відвідини й висловлену власну позицію
Знову Врубель і знову надзвичайно гарно) Все так добре відзначили: цей погляд, що пронизує століття, потужна сила, якою налите тіло, ці химерні квіткові видива, наче складені з уламків вітражів) Дуже сподобався образ папороті світанку, відгомін творчості Данте і взагалі ця чаруюча, хоч і напружена атмосфера)
"Вростають в серце криги кришталем"
А тут вражаюча схожість з моїм віршем, який присвячений Герману Гессе. Тільки в моєму вірші Вічність входить в серце крижаними гранями самоцвіту)
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
щиро вдячна за такий натхненний розлогий коментар якщо Ваш вірш є на сторінці, то обов'язково прочитаю його. взагалі, за майже рік існування на сайті помітила, що часом народжуються дуже схожі твори в зовсім не знайомих авторів. значить, тема витає в повітрі. залишається тільки дивуватися...
