Саша вклав якогось чоловіка кулаком в лице. Тіло того обм’якло і сповзло по дверях під’їзду. Самооборона. Той сам налетів на нас, хотів вимісити все своє ла*но на нас. Я не сердився. Прокляття давило тягарем на всіх жителів, викликаючи в них негатив, граючи на їх страхах, дражнячи їх демонів.
- Не піддавайся – суворо сказав я йому – пам’ятай для чого ми сюди прийшли.
Він понуро опустив голову. Хороший хлопець. Просто і йому тяжко противитись цьому гніту. В нього не було імунітету, як в мене. Він не міг себе огородити від цього наче наша відмочка. Його воля – його захист.
Я відчув, що щось не так, як тільки ми зайшли в під’їзд. Крім звичайного запаху, сечі, сперми, блювотиння та лайна та темноти звісно. Наталя гидливо прикрила ніс рукою.
- Як тут можна жити? – з гидотою в голосі сказала вона.
Вона залишилась без відповіді. Що вона може знати? Ніби її обходить щось крім її власного комфорту. Я жив і не в таких умовах. А були моменти, коли навіть такі умови здавались мені раєм на землі. Та що може тямити в цьому та, що видурює з людей скажені суми грошей, за те, що просто витягує їх голови з власних геп. Магія, містика…
Ла*но собаче.
- Запущена ситуація – пробурмотіла вона.
Саша глянув на мене. Я знизав плечима. Я чесно не знаю, про прокльони вона чи про запах з під’їзду. Все, що знаю я, що щось не так. Я не міг сказати, що саме. Стало холодно. Я не сказав нічого. Треба вийти на світло, щоб я зміг дещо побачити. Для цього я обігнав Наталю, притиснувши її до стінки, і почувши в свій бік кілька міцних слів. Я не звернув на це уваги. Саша кинувся за мною. Світло йшло від з ліфту. Тьмяне, але вистачило й цього. Кольори втратили свій плин. Холод посилився. Дід*ко!
- Ми спізнились – повернувся я до них.
Саша здивовано глянув на мене. Наталія оперлась на стінку, схрестивши руки на грудях.
- В домі з’явився хтось мічений – безсило пояснив я – це почалось.
- Значить наше створіння все ж доперло, де знайти корм – байдужим тоном сказала Наталя.
- Ти бачиш щось? – схвильовано запитав Саша.
- Ні, тут багато людей – сказав я – якщо я врятую когось, не факт, що не помре ще хтось в будинку. Я тільки прискорю ланцюгову реакцію. А чекати не варіант. Як тільки ти почнеш діяти, він почне шукати додаткову енергію для захисту.
Вони обоє мовчали. Патова ситуація. Виходить все дарма. Я міг вирішити це раніше, якби не розмінювався на неважливі речі. Хвиля безсилля накотила на мене, затиснувши в лещата. Вона давила на мене так, що я сів на землю. Закусив кулак. Бл*ть, бл*ть, бл*ть! Чого зараз? Я от вже знайшов вирішення проблеми, а тут он як. Едик, сучий ти тельбух, сподіваюсь в пеклі дуже паскудно.
Всі ці люди. От саме зараз поділка небезпеки плавно переходила критичну межу. Я думав це станеться з часом. Я не чекав, що можна так прискорити події. Всі ці люди поволі безповоротно помиратимуть. Тут буде творитись просто безумство, а все по моїй вині. Я вже пережив таке, коли ми ще працювали з Марком та великою командою. Я не хочу бачити це все ще раз. І я один з тих, хто найбільше винен. Будинок перетвориться на в’язницю для постраждалих душ. А все тому, що я не зупинив того вчасно.
- В чому проблема? – холодно запитала Наталя.
- В тому, що все буде марно – тихо сказав я.
Вона задумалась. В її очах не було горя від невдачі. Їй все одно. Саша переводив погляд то на мене, то на неї.
- Ми не можемо здатись! – гаркнув він.
Я мовчав. Він без сумніву був правий. Я не міг встигнути. Нас замало для такого. Якщо полтергейст отримає енергію, він знищить Наталю і Сашу. В них по плавляться мізки і вони перетворяться або на овочів швидко і в ту ж мить, або повільно і з муками сходитимуть з розуму. В мене був вибір: приректи на смерть більшість людей тут, просто пішовши, але зберігши життя Наталії та Сашка, чи пожертвувати ще й їхніми та своїм життям, намагаючись щось змінити…
- Він правий – сказала Наталя.
- Дай мені подумати – тихо сказав я.
Навіть, якщо мітку можна перенести, я не можу бути в двох чи трьох місцях одразу. Плюс Наталії потрібна ще одна людина для захисту, або допомоги, чи просто привести її до тями. Я знав, що вона хотіла зробити. Вона спробує вийти в астрал. Самій це небезпечно, враховуючи, що шанси малі.
- Що тут думати, Макс? – запитала вона – ніби ти не знаєш, що маєш робити? Ти тікаєш від проблем замість вирішувати їх, але ти ніколи не тікав від того з чим ми зараз зустрінемось. Піднімай сраку і пішли! В нас купа роботи!
Я глянув на неї. В її очах горів вогонь, що міг спалити все на своєму шляху. Її віра надихнула мене. Вона прекрасно знала, знала краще мене з чим ми матимемо справу.
- Я не встигну всюди – сказав піднімаючись.
- А я тут для чого? – сказав Саша.
- Нас все одно мало – погодилась Наталія – і ти знаєш людей, що нам потрібні…
Я погодився. Хоч би як мені не хотілось цього робити. Вийшов з під’їзду. Світило сонце. Такий собі контраст між світлом і темрявою. Чоловік, якого вклав Саша, мирно спав на землі. Перевірив його пульс, живий. Люди проходили, дивлячись на нього, але нікому не було до нього діла. В принципі, нічого дивного, він ж хропів, тож його прийняли за п’яного. Дістав сигарети. Закурив. Поліз в кишеню по телефон. Наталя права, потрібно бути вище цього. В нас свої суперечки, але зараз на карті дещо більше.
- Алло, Марко – сказав я, як тільки гудки припинились – потрібна твоя допомога.
- Що там в тебе? – сонно сказав той
- Я біля дому Едика – сказав я – все серйозно. Дуже.
- Виїжджаю – сонливість в його голосі зникла.
- Чекай – зупинив його я – мені потрібно, щоб ти декого забрав…
Він знав про Лілю. Ми обоє знали, що Скінхед втратив контроль над своїми істотами, коли послав їх на пошуки Лілі, щоб я знав, коли щось станеться. Це було дуже ризиковано, але полтергейст міг пам’ятати її. Він міг її боятись. Нас з Марком він не бачив, йому могло і не бути до нас діла. Сашу він би ігнорував, або просто б прибив чимось з кухонних предметів. Відьма становила реальну загрозу для нього, тож потрібно було її захистити, якщо та все ж вийде в астрал.
Марку не потрібно було цього пояснювати. Він розбирався в таких речах краще мене.
- Так що ми робитимемо? – Саша вийшов слідом за мною.
- Як тільки – я викинув сигарету – Наталія візьметься за нього, тут стане невесело. Ти відчуєш це. Скоріше всього тоді мітка набере сили, і щось станеться. Наша задача це відвернути.
- Але ти казав…
- Я знаю, що я казав! Нам потрібно встигнути раніше. Перекинути мітку на когось. Розумієш, є різниця, коли ти рятуєш людину за мить до смерті, а коли, за годину скажімо. Тоді через годину помре хтось інший. Змісту в такому немає, бо це просто буде перегони зі смертю. Ця ж мітка з’явилась недавно, тож в нас є шанс врятувати багато людей…
- Але однаково, хтось та й помре? – запитав він.
- Нажаль – тихо сказав я – але решта житиме.
- Це несправедливо – обурився він.
- Що ти, нахєр, знаєш про справедливість? – гаркнув я – справедливість придумали ображені люди. Природа речей така, що класти життя хотіло на справедливість. Знаєш чого варте твоє, моє, чи ще чиєсь життя? Нічого. Його собівартість давно впала, коли все живе навчилось розмножатись…
- Чому ж ти тоді робиш це? – розізлився він.
- Тому що це єдине, що я вмію робити – сказав я – навіть, якщо це безглуздо, але я не можу інакше. Я обманюю смерть.
ID:
612820
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.10.2015 14:15:13
© дата внесення змiн: 12.10.2015 14:15:13
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
