Хтось показав на мене пальцем. Кілька людей внизу. На мить вони подивились на мене. а тоді зрозуміли, що нічого цікавого не трапиться. Хотілось закричати: йдіть геть, я не збираюсь стрибати, ви, долб**би! Але я не став. Завтра Великдень, як-не-як.
Я сиджу на підвіконнику на сьомому поверсі і випускаю сигаретний дим з легень. Мої ноги звисають вниз. Я все так сиджу, коли хочеться курити. В квартирі, що я знімаю балконів не водиться, тож доводиться так. Та й звик я вже, висоти не боюсь, думок про суїцид за мною не водиться. Мені спокійно. Сьогодні тепла суботня ніч. Вид з мого вікна не самий приємний, зате мені він подобається. Справа будинки, де світяться вікна, де своїм життям живуть люди. Зліва гаражі. За ними хати, і аж далеко виростають інші будинки. Мені подобається. Особливо коли зліва все заходить сонце. Ти собі сидиш, розслаблено куриш, нічим не паришся. Тобі пох*й. І тобі спокійно. Позаду в кімнаті грає Мерлін Менсон, сусідів немає, вони вдома. А ти тут, сам. Ти милуєшся нічним краєвидом. Тебе нічого не бісить. Не бісять люди. Не бісять їхні погляди на твої татуювання. Не бісить вчорашній натовп в пабі, що починає філософствувати на життєві теми, прийнявши добрячу порцію алкоголю.Не бісить дівчина котру ти вчора привів до себе, а в неї виявились "ці дні". А під ранок вона пішла, слямзивши мою запальничку, та лишивши на кухні такий срач після свого сніданку, що їсти там вже не хочеться.
Не бісить супервайзер на роботі. Не бісять ці радісні лиця, що намагаються передати цей настрій тобі. А тобі їх жаль, ти через силу киваєш та вичавлюєш сталевими лещатами усмішку.
Це все буде завтра.
А сьогодні я сиджу на підвіконнику на висоті в сім поверхів і слухаю ніч. А вона слухає мої думки і мабуть киває з розумінням. Ми з нею гарно ладимо. Нам з нею добре разом.
