Вітер мені в лице,
Стукає серце в такт.
Ріже язик скельце,
Що має свинцю смак.
Дощ із кислот униз,
Падає й палить асфальт.
Черговий це твій каприз,
Важкий, наче той кобальт.
Сонце десь там вгорі,
Промені сяють вперед.
Згоріли в душі ліхтарі,
Змерзає шкура й скелет.
Рухають швидко авто,
Курс свій чітко тримають.
Так не уміє ніхто,
Так, як вони гасають.
Попереду лиш міражі,
Сяють зірки з небес.
Позаду уже типажі,
Позаду лише інтерес.
Вогнями авто́магістраль,
Все сяє, буяє, гримить,
Та тільки-но згасне скрижаль,
Й вона погасає умить.
Міська автострада - ритм,
І дій алгоритми - такт.
Між нами давно лабіринт,
Між нами вже згас контакт.
І дивляться фари у спину,
А ноги вже ледве несуть.
І вже б одпочить хвилину,
Та треба рушати в путь.
Пустелями Гобі, Сахара,
Горами, печерами, ріками,
Несу незаслужену кару,
Що стала давно уже ліками.
Отрута - то ліки від дурощів.
А вітер вже дме у спину.
Проймаючи аж до нутрощів,
Лиш свище усе без упину.
Чекаючи сонця на полюсі,
Погоди поблизу моря.
Прихриплість лунатиме в голосі,
А ти вже, на жаль, не поряд.
І но́шу на спину хапаючи,
Відчутно, що вітер в лице.
Ненави́діти так, кохаючи,
Можливо, як є мудрецем.
І вогник у серці згаснув,
Та сумніви все ще горять.
Невже тобі ще не ясно?
Іще маю я повторять?
Нам разом не можна бути,
До різних мішеней йдемо.
Давно розійшлись маршрути,
Як в морі від порту судно.
Вітер мені в лице,
Серце стукає в такт.
Мені ти чужий уже,
І це вже реальний факт...